Глава 8

Розкіш відчувалась у кожному міліметрі квадратному навколо мене. Все було дорого-багато. Почувалась, наче потрапила в інший вимір. Єдине, що псувало загальне враження, це ароматизатор повітря, який теліпався біля лобового скла. Не здивуюсь, якщо він коштував дорожче мого життя, однак смерділо наче у лавці зі спеціями. Дуже скоро я відчула, що до горла підкочує нудота. 

— Можна відкрити вікно? — запитала у боса.

— Звісно.

З потоком свіжого повітря стало значно краще. І байдуже, що моя укладка сказала “до побачення” і все волосся прилипло до блиску на губах. Принаймні не знудило. Взагалі-то дивно все це… Я ніколи не була чутливою до запахів. В дитинстві у худоби з мамою прибирала і не кривилась, а тут на тобі. 

— Приїхали.

Ми зупинились біля гарного ресторану у східному стилі. Ніколи в таких не бувала. Та й взагалі така кухня була для мене новинкою. Найбільш східні страви, які мені доводилося куштувати, це шаурма на базарі та пахлава з пляжу в Кирилівці. 

Армен подав мені руку, притримав, коли я спіткнулась через бруківку. Ну чому такі елементарні жести приводили мене у захват?

— Тут дуже гарно, — зізналась я.

— І смачно.

Нас провели в середину, як дорогих гостей. Посадили за столиком біля вітражного вікна та підпалили якусь лампу.

— Бахур, — пояснив бос.

Я уявлення не мала що воно таке, але кивнула. Насправді той дим смердів, як кадило у священика. Ми прийшли їсти чи покійника відспівувати?

— Ви казали, що розповісте про своє походження, — нагадала я, аби тільки відволіктись від того запаху.

— Точно, — він махнув рукою до офіціанта, і нам почали виносити страви. Меню не запропонували. Напевно, в таких місцях їжа стандартна для всіх. — Що ж, моя біографія досить нудна. Батьки — українці, які в молодості переїхали до Стамбулу. Я народився і виріс в Туреччині, але бізнес вирішив відкривати тут. Ось тепер живу на дві країни.

Мене аж заціпило. То він ніякий не турок? Українець? Наш козак? Але… 

— А ім’я?

— Назвали так, щоб не виділявся серед однолітків. Бабуся досі не може змиритися, що я Амір, та називає мене Антоном. 

Цікаво. Лариса Павлівна буде в шоці, коли дізнається. По суті нічого не змінилося, але новина про українське коріння вмить зробила цього чоловіка значно привабливішим.

Тим часом наш стіл заставили найрізноманітнішими стравами. Більшість з них я навіть не знала як їсти, але це мене не зупиняло. Куштувала одну за іншою і примружувала очі від задоволення. Дійсно смачно.

Ще б не той дим… Мені здавалося, що прибрати його буде неввічливо, тому доводилося терпіти. От тільки чим більше їжі потрапляло у мій шлунок, тим більшою була вірогідність розпрощатися з нею через нудоту. Довелося відставити тарілку.

— А ви де працюєте? — поцікавився Амір. 

— Та… нічого цікавого. У сфері науки, — треба було заздалегідь вигадати собі нормальну професію, але я більше переймалась зовнішнім виглядом. 

— Це навпаки дуже цікаво! То ви науковець?

— Можна і так сказати.

— Що досліджуєте?

— Е… бактерії, — на санвузлі гостей твого готелю. І вбиваю їх Доместосом. — Я мікробіолог. Ось, приїхала на наукову конференцію.

— Люблю розумних жінок. 

От брехун! Я ж бачила, яких жінок він приводить до себе. Там розумом і не пахне. 

— Ви надовго в Україні? — запитала, сподіваючись змінити тему.

— Плануєте наступну зустріч зі мною? 

— Ні…

— Шкода, а я шукав привід залишитися. Насправді маю летіти додому за тиждень. 

Я відчула неабияке полегшення. Принаймні зможу спокійно працювати та не озиратися у страху бути викритою. 

— Я теж в Києві лише на пару днів. 

— То ми маємо цілих два дні.

Щось мене його натяки насторожили. Вечеря і крута тачка — це, звісно, прикольно, але заходити далі я не планувала. Хоча…

Підійшов офіціант. Запитав щось арабською. Я з ввічливості посміхнулась йому. Якби знала, що він робитиме далі, то б втекла раніше. А він прибрав брудний посуд та сильніше роздмухав ту тліючу лампу-вонючку. 

Мені вмить зробилося погано. Нудота нагадала про себе з новою силою. Я випила води, але стало ще гірше. Розуміючи, що ризикую зганьбитися цілком і повністю, швидко вилізла з-за столу. 

— Де у вас вбиральня? — запитала, прикриваючи рот рукою.

Офіціант вказав напрямок, і я побігла туди.

— Єво! Вам погано? — чулося позаду. — Я можу допомогти?

Озиратися не було часу. Я в останню секунду встигла добігти до раковини. Мене вивернуло так, що аж у боку закололо. Руки тремтіли, тіло вкрилося липким холодним потом. Що за знущання? Чому саме зараз?

Кілька хвилин постояла з заплющеними очима, заспокоїлась. Вмитися не могла, бо не дозволяв макіяж. Лише побризкала на себе водою та обтерлась паперовим рушником. Почувалась наче нормально, тільки зовнішній вигляд був зіпсований. Що вони, в біса, палять у тих аромалампах? 

Побачення добігло кінця передчасно. Ще й смачна вечеря не затрималась у шлунку. Ну чому мені так не щастить?

Прямо під дверима туалету на мене чекав Амір. Він виглядав не на жарт стурбованим.

— Ви як? Може, викликати швидку?

— Все нормально… Я краще піду додому.

— Гаразд, давайте підвезу вас до готелю.

— Ні! Я сама. Прогуляюсь на свіжому повітрі.

Чоловік кивнув. Мені сподобалося, що він не став набридати й погодився з моїм рішенням. Хоча, може, просто втратив інтерес, бо зрозумів, що цієї ночі йому нічого не світить. Зрештою, нема сенсу ідеалізувати того, над ким глузувала упродовж кількох років. 

— Постривайте, — бос потягнувся до мене. Я подумала, що він збирається обійняти на прощання, й навіть нагнулась йому на зустріч, але прогадала. Він смикнув за мою сукню. — Забули зрізати цінник. 

У моїй долоні опинилась бірка, яку я так берегла. Це провал по всіх фронтах! І хоч бос зробив це виключно з хороших мотивів, я була зла на нього як ніколи раніше. Стиснула кулак, щосили намагаючись зберегти залишки стриманості.