Глава 7

Бос проводжав мене поглядом, поки я не звернула у коридор. Добре, хоч не пішов проводжати, бо тоді б я пропала. Довелося б вигадувати новий спосіб здихатися його, а я була занадто втомлена. Хотілося лише тиші та спокою.

Все ще озираючись, чи немає за мною хвоста, прошмигнула в туалет. 

— І що це було? — запитала старша покоївка, що миттєво з’явилась поряд. І де вона була увесь цей час? Невже ховалась за дверима?

— О, Боже! Ви чого так лякаєте? — я аж спітніла. Стільки стресів, і всі в один день!

— Ти загравала з Аміром? — зашипіла з таким обуренням, наче я там не з чоловіком розмовляла, а наркотиками торгувала. — Персоналу не можна…

— Персоналу не можна, — кивнула я. — Але він не знає, що я прибиральниця. 

— Чому? 

— Бо сприйняв мене за гостю… І буду дуже вдячна, якщо ви триматимете язика за зубами. 

— Але…

— Це дуже важливо. Якщо він дізнається правду, то мене виженуть. Самі подумайте, воно вам треба? На моє місце візьмуть новеньку, яка ще нічого не вміє… Залишатиме розводи на склі, забуватиме продезінфікувати унітаз… або взагалі крастиме у гостей!

— Наче ти не крадеш, — хмикнула жінка. 

— Вже не краду! І взагалі, побутова хімія не рахується…

— І креми, і мило?

— Яка ж ви дріб’язкова…

Я подивилась у дзеркало — вигляд такий собі. Сліди від сліз, волосся розтріпалося, бліда наче поганка. Добре, що не погодилась чаювати з босом, а втекла. Якщо вже й вирішу зустрітися з ним знову, то принаймні приведу себе до ладу. 

— І що ти плануєш робити далі? — не вгамовувалась Лариса Павлівна. Було помітно, що вона не може визначитись: з одного боку засуджує мене, а з іншого її розриває від цікавості. 

— Не знаю. Ще не вирішила… А ви чому додому не йдете? Ваша зміна вже закінчилась.

— Та от збиралась… А потім тебе помітила. 

— Тепер можете йти. Більше нічого цікавого сьогодні не трапиться. Сподіваюсь. Я ще трохи посиджу тут, а потім теж піду.

— Почекати тебе?

— Ні-ні. Не переймайтесь… — я ж не могла зізнатися, що далі вирушу не на маршрутку, а ночувати у комірчину. — Хоча ви можете зробити мені послугу. 

— Яку?

— Гляньте, будь ласка, чи немає поблизу боса. Не хочу перестріти його у коридорі. 

Жінка важко зітхнула. 

— Добре. 

Нарешті мене залишили саму. Я вмилась, кілька хвилин посиділа у зачиненій кабінці, насолоджуючись відчуттям безпеки. Може, взагалі перебратися жити в туалет? Тут і зручності поряд, і приватність зберігається…

Згодом прийшло СМС, що дорога чиста. Подякувавши Ларисі Павлівні за допомогу, я зі спокійною душею пішла в комірчину. 

Вже в безпеці згадала про гуманітарний пакет від Юлі. Підсвічуючи собі ліхтариком (позичила в електрика на невизначений термін), стала роздивлятися, що цікавого мені передали її коліжанки. Новенька спідня білизна — супер! Бо сушити труси під сушаркою для рук недуже зручно. Однак, коли їх у тебе всього дві пари, іншого вибору не залишається. Спортивний костюм, кросівки, тепла жилетка, шкарпетки… а на самому дні косметичка, набита найнеобхіднішим — крем для рук та обличчя, шампунь, тампони, бальзам для губ, зубні щітки та паста! Відчула себе найбагатшою людиною у світі. Виявляєть, як мало треба для щастя… 

Коли розбагатію по-справжньому, то обов’язково допомагатиму таким же невдахам, як сама. Обіцяю!

Дні пролітали непомітно. Прибирання, кафе, знову прибирання… Я, як і раніше, стала непомітною, та й боса не було видно. Подейкували, що він на кілька днів поїхав у справах, а мені це було якраз на руку — може, взагалі забуде про мене, і перспективу звільнення буде ліквідовано. 

З високою періодичністю я отримувала дзвінки від мами, хазяйки, кредиторів, якихось бандитів (вже заплуталась, кому скільки винна) і кожен з них нагадував, що потрібні гроші. Мама робила це делікатно. До речі, її операція пройшла успішно, але лікарі радили придбати путівку у санаторій в Криму, бо там хороші реабілітологи. От і думай, чим за неї заплатити… А інші сипали погрозами й настільки жорстокими, що я серйозно замислилась над тим, чи не поселитися в готелі назавжди. 

Контакти Мохамеда я, звісно, не зберегла. Чому? Не знаю… Напевно, не думала, що доведеться йому телефонувати. Тому, коли мобільний сповістив про черговий вхідний з незнайомого номеру, я не витримала й напала першою:

— Чого вам треба?! Дістали! Скільки можна?

— Я так швидко набрид вам? — почувся голос, який я могла впізнати з тисячі. Той легкий акцент ні з чим не сплутати.

— Ви? — бігом заховалась у найближчий закуток, аби мене випадково не побачили. — Я… переплутала вас з іншою людиною. Перепрошую. 

— І хто насмілився псувати вам настрій?

— Охочих вдосталь, повірте. 

Бос витримав паузу, наче переварював почуте. 

— Ви вже поїхали з Києва? 

— Ні… — навіщо я це сказала? Треба було збрехати, що вже кудись за кордон звалила, аби він мене і не шукав. — Тобто… Я поверталась додому, а потім приїхала знову. Відрядження.

— І знову зупинились в Інкогніто?

— Так. Хороший готель. Знаєте, що мені в ньому подобається?

— Що?

— Ідеальна чистота! Покоївки просто професіонали… Якби я мала змогу, то всім підвищила б зарплатню. Удвічі.

Чоловік розсміявся. 

— Повністю згоден. Персонал знає свою справу. Але я хотів поговорити не про це…

Мені знову зробилося страшно.

— А про що? — голос затремтів. 

— Ви не хочете зустрітися? Мій знайомий відкрив ресторан східної кухні, запрошує на дегустацію страв.

А він знає, чим звабити. Відразу про їжу!

— Не знаю, чи вийде…

— Завтра о шостій біля готелю. Я заберу вас.

Хм… цікаво. Зазвичай бос приводить дівчат у готель, а не забирає їх звідти. Невже я запала йому в душу? Чи то просто азарт? Хоче таки затягнути мене у свої сіті… Ну нехай спробує. 

— О сьомій.