Глава 6

Від страху я навіть поворухнутися не могла. Треба було тікати, але кінцівки наче задерев’яніли. Тіло зовсім не слухалося. Може, прикинутися мертвою? Як опосум. 

— Слухай сюди, — бандюк боляче стиснув мій лікоть. — Розмова у нас буде короткою та неприємною. 

Прямо як мій перший секс. Боже, про що я думаю… Це все стрес. 

— Що… Що чи ви від мене хочете?

— Хочу, аби ти повернула гроші, які заборгував Сергій. 

— Я ж виплачую кредити. Цього місяця прострочила платіж, але пізніше обов’язково…

— Які кредити? Він узяв штуку баксів особисто у мене! Обіцяв, що поверне до осені, а потім зник!

— Але… Ми вже давно не разом! 

— Мені байдуже. Давай гроші, або…

— У мене немає грошей! У мене нічого немає, — я вивернула кишені, щоб він міг пересвідчитися на власні очі. — Ось, тільки стік цукру… Юля віддала. Хочете цукру?

— Ти приколюєшся з мене?!

— Ні! То на нервах… Слухайте, вам простіше знайти Сергія.

Я б і сама із задоволенням відшукала його, аби вмазати по безсовісній пиці. Мало того, що купу позик на мене оформив, так ще й у якихось зеків боргів набрав. При цьому зависав біля ігрових автоматів, а мені брехав, що ходить на роботу. І як я могла закохатися у такого бовдура? Повелась на гарне личко і красиві слова, а в результаті опинилась біля розбитого корита.

Щойно ми налагодили такий-сякий діалог, як його перервали:

— Це що за перець? — з кущів вилізли ще двоє. Ті виглядали дещо пристойніше. Напевно, бандити вищого рангу. Я не розбираюся в їхній ієрархії, проте життя таке, що, напевно, знадобиться й у це вникати. Принаймні знатиму, кого більше боятися. — Гей, чуваче, ця дівка наша!

Троль відпустив мене та обернувся. 

— Не заважайте! — процідив крізь зуби. —  У нас приватна розмова!

— Ти не зрозумів? Ми маємо на неї замовлення!

В мене мороз пішов шкірою. Невже настав час прощатися з життям? Я ж так мало встигла… Нічого не бачила, нікуди не їздила. А мама? Вона ж усі гроші на операцію витратила! За що влаштовуватиме мій похорон? Хоча там, може, Юля допоможе. Принаймні за поминки ми з нею наче домовились.

— Нічого не знаю, я не відпущу її, поки не отримаю свої гроші! 

— Спершу вона поверне наші! — чоловіки стиснули руки у кулаки, готуючись до бійки.

— Вибачте… — пискнула я. — А ви від кого?

— Світлана Василівна найняла, — кинув громило, розминаючи шию.

— Я так і подумала, просто хотіла уточнити.

Троль зробив крок вперед, загороджуючи мене своєю спиною. Розправив плечі, щоб здаватися ще більшим, і тепер став залякувати бандитів Світлани Василівни. 

— Шановні, мені глибоко насрати, хто вас найняв! — сплюнув на землю прямо біля моїх ніг. Гидота. — Бажаєте витрусити з неї бабки, то вставайте у чергу. 

— Ти безсмертний? — хмикнули у відповідь.

— Хочете перевірити? — чоловік розійшовся не на жарт. Здається, битися йому подобалося навіть більше, ніж погрожувати беззахисним жінкам. Ще мить, і він налетів на конкурентів, як розсерджений бичара. 

Почалася шарпанина. Мені, звісно, хотілося, щоб за мене билися чоловіки. Це ж достобіса романтично. Ну правда ж, яка дівчина про таке не думала… Але то явно був не такий випадок. Я розуміла, що після того, як вони перерахують ребра одне одному, перейдуть до мене. 

Серце калатало так, що могло вистрибнути з грудної клітки. Треба було діяти, інакше мені в будь-якому випадку доведеться непереливки. Тікати, поки є шанс! Швидше, до людяної алеї, там буде в рази безпечніше. 

Переборовши ступор, схопила пакет з одягом та чимдуж рвонула звідти. Ніколи не бігала так швидко. Впевнена, що тоді я б могла побити рекорд будь-якого марафонця. Навіть озиратись боялась, аби не втрачати жодної секунди. Вперед, тільки вперед!

Змагаючись зі швидкість світла, я не помітила бордюр біля клумби та полетіла прямо на бруківку. Чудово! Якщо головорізи не вбили, то сама себе покалічу. З очей полилися сльози, я схопилась за зчесане коліно — удар був пристойний, бо в мене навіть джинси порвались. Єдині, мать його, джинси! Навіть не знаю, від чого мені було сумніше: від зіпсованого одягу чи закривавленої ноги.

Радувало тільки одне: бандюки були настільки зайняті одне одним, що не особливо переймалися переслідуванням. 

— Пані, ви сильно забилися? Давайте, допоможу.

Я підняла голову. Ні, це просто знущання якесь! Наді мною стояв бос. Він був останнім, кого мені хотілося бачити того дня. Від відчуття сорому та провини перед ним я розревілась ще дужче.

Він же подумав, що мені настільки боляче. Обережно, немов тримає кришталеву вазу, допоміг підвестися на ноги. 

— Тут неподалік є клініка… Давайте я вас відведу, нехай промиють рану.

Я подивилась на нього у повній розгубленості. З якого це дива він такий ввічливий? Невже його зверхність розповсюджується виключно на персонал?

— Ні, дякую. Мені… — згадала, що я ж не просто так марафон по парку влаштувала. — Мені треба додому. Терміново!

— Я вас проведу. Де ви живете?

Дідько. 

— В іншому місті. Тут я… у справах. Зупинилась в готелі, — кивнула у бік “Інкогніто”.

— Чудово! — зрадів бос. Хм… Коли він посміхався, то виглядав досить привабливо. Раніше я цього не помічала. — Нам по дорозі. 

— Ну… добре. 

Я розуміла, що ризикую. Та з іншого боку, з чоловіком під боком якось безпечніше. Особливо, коли десь поряд рискають троє озвірілих бандитів. Планувала дійти з ним до готелю, а там кудись швиденько змитись, поки ніхто з колег не зіпсував мою легенду. 

— Як вас звати? — запитав начальник, притримуючи мене за талію. Я сподівалась, що він не відчує запаху свого гелю для душу. 

— Єва.

— Гарне ім’я! А мене — Амір. 

Амір? Чому я завжди думала, що він Мохамед? Треба починати дивитися турецькі серіали, бо мені геть важко запам’ятовувати їхні імена. 

— Дуже приємно, — спробувала посміхнутись. — Дякую за допомогу, Аміре.