Глава 5

І так, я стала жити у комірчині, як Гаррі Поттер. Тільки надприродних здібностей не мала. Хоча… здатність знаходити проблеми теж була свого роду даром. Не кожному таке вдасться, навіть якщо постаратися. Харчувалась з подачок кухарів, якби не вони, то вже б давно з голоду опухла. Якось дотягнула до зарплатні. Залишила собі маленьку частку, а інше скинула мамі. Принаймні так я знала, що моя совість перед нею чиста. 

Дуже хвилювалась за операцію. Приїхати не мала змоги, бо вже вичерпала і вихідні, і лікарняні. А так хотілося підтримати рідну людину… Добре, хоч подруги були поряд з нею. 

Моя ж подруга залишалася впевненою, наче я знайшла собі інше житло. Таку брехню вигадав її чоловік, а мені не залишалося нічого іншого, як підіграти. Я не стала розповідати правду, бо знала, що вона обов’язково покличе мене назад. Ні, більше туди ні ногою. Я навіть не знаю, як після пережитого дивитися Толіку в очі. Його образ і досі переслідує мене у кошмарах. Збоченець волохатий. 

Одного ранку мене ледь не викрили. Старша покоївка прийшла на роботу раніше та зазирнула до мого прихистку саме тоді, коли я щурилась на годинник та не могла визначитись чи хочу подрімати ще пару хвилин. Від незручного положення нило усе тіло, але сон був сильнішим. Здавалося, ось ще трішки покімарю, і стану як новенька.

— Що ти тут робиш? — здивувалась вона, дивлячись на моє “ліжко”.

— Я цей… — у голову не приходило нічого логічного. — ТікТок знімаю. Знаєте, зараз мережею шириться такий челендж… Не хочу відставати від трендів.

Премія “Брехуха року” дістається Єві Макаренко.

— Не розумію про що ти! — насупилась жінка. — Понавигадували бозна-чого… У наш нас такою дурнею не страждали.

— Бо у ваш час навіть інтернету не було, — я сховала за спину пакет зі своєю їжею — половину батона, яблука та сосиски зі смаком котячого корму, які навіть при сильному голоді було неможливо з’їсти.

— Побалакай мені тут! Замість того, щоб витрачати час на ідіотське відео, краще помий коридори.

— Але…

— Бігом! 

Чудовий ранок чудового дня. 

Поспіхом доївши батон, я узялась до роботи. Дуже зручно, знаєте, спати відразу в одязі — щойно розплющив очі — вже готовий підкорювати світ. Ще б десь косметики нормальної дістати, а то з кожним днем мішки під очима стають все більшими. Поглянула на себе у селфі камеру телефону — дійсно. У ті мішки скоро можна буде помістити усі кавуни Херсону. 

Навела лад у коридорах та узялась за список номерів, де мала б зробити вранішнє прибирання. Практично усі були й без того чистими та чекали на заселення гостей. Протерла пил, поставила живі квіти, оновила асортимент мінібару, і готово. Єдині апартаменти, в яких дійсно треба було навести лад — житло нашого боса.

— Колего, потрібен ваш погляд на ситуацію! — покликала старшу покоївку. 

— Що? Знову щось розбила?

— Ні. Я щодо пентхауса. Може, туди піднятися пізніше? Всі гості ще сплять, не хочеться нікого будити.

— Амір не спить. Він поїхав з готелю десь хвилин двадцять тому.

— З самого ранку у справах?

— Не знаю. По-моєму, він просто мав відвезти додому чергову дівицю. Принаймні вийшли вони разом.

— Знову? І не набридає йому тих жінок клеїти…

— Ой, та вони самі йому на шию кидаються. Такий чоловік!

— Який такий? — я закотила очі. — Нічого у ньому особливого. Якби не дорогий костюм і тачка за півмільйона, ніхто б у його бік і не глянув. 

— То в тобі говорить заздрість.

Я не стала сперечатися. По-перше, їй все одно нічого не доведеш, а, по-друге, то була чиста правда — мені заздрісно. Я теж хочу, щоб якийсь багатій підвозив мене додому. Та що там підвозив… Я б сама від нього добиралась, аби тільки було куди. Уявляю, як після пристрасної ночі кохання бос проводжає мене у комірчину для відер та туалетного паперу. 

Фу, про що я взагалі думаю? З босом в одне ліжко — нізащо.

Дорогою на верхній поверх мені зателефонувала хазяйка. Спершу думала не знімати слухавки, але дзвінки не зупинялись. Вона ніби спеціально хотіла випробувати, хто з нас здасться першим. 

— Вибачте, я на роботі! — вигукнула, розуміючи, що далі буде тільки гірше.

— А я у гуртожитку! — закричали у відповідь. — Єво, чому тут досі немає майстрів?! Скільки чекати? Роботи непочатий край! 

— Дайте мені ще пару днів… Я просто підбираю хороших спеціалістів.

Бажано, якихось будівельників-волонтерів зі своїми матеріалами.

— Поки ти їх шукаєш, кімната простоює, а я втрачаю заробіток! Все, завтра ж починаю робити ремонт своїм коштом.

— О, супер! — зраділа я. 

— Але тепер ти мені будеш винна вдвічі більше. І не думай, що я не знайду тебе! Мої хлопці тримають у руках всю столицю! Якщо ти не віддаси борг, то будеш розплачуватись особисто з ними! Ходи озирайся!

— Та я вже і так озираюсь… — відповіла крізь сльози. — Я вас зрозуміла. До побачення.

Кляте доросле життя. Чому все так важко? Я ж була хорошою дівчинкою, за що мені всі ці випробування? Чи, може, саме в цьому й проблема? Досить бути хорошою. Час докорінно змінити свої погляди. Добре живе той, хто вміє виборювати вигоду. Світлана Василівна тому яскравий приклад.

На емоціях. На хвилі дурної, оманливої рішучості, я зайшла у номер боса. У мені вирувала злість та відчай. Кинувши приладдя для прибирання біля дверей, я відразу пройшла у спальню та зазирнула під ліжко. Є.

Якби він прибирав за собою, то нічого б не сталося. 

Якби він був обережнішим, то ніхто б не використав його.

Якби він не був таким козлом, то я б ще раз подумала перед тим, як створити ідеальні умови для шантажу. 

Але все склалося в один пазл та призвело до мого ганебного вчинку. 

Вітаю, зараз саме той момент, коли треба почати зневажати мене.

Я ненавиділа себе за те, що роблю. Але все одно не зупинялась. Якби витратила бодай пару хвилин на роздуми, то б вже точно не наважилась. Все трапилось наче уві сні. Аптечка, шприц, медичні рукавички, ножиці. А потім поза берізки – щоб нічого не вилилось. Останнє було повною імпровізацією і найтупішим моментом усієї афери. Поки стояла догори ногами, кров прилинула до мозку, і той нарешті запрацював у повну силу. Нехай і з запізненням, проте я усвідомила, що накоїла.