Глава 3

Першу ніч я перекантувалась на дивані в Юлі. Якби не вона, то й не знала б куди податися. Хіба що до бомжів на вокзал, та й то не факт, що ті прийняли б мене, бо між нами соціальна прірва — у них є бодай якесь майно.

Спала погано, бо передчувала масштаби прочуханки від хазяйки кімнати. На її місці я б лютувала не на жарт. В результаті проблеми виявились ще гіршими, ніж передбачала моя фантазія. Спершу на мене довго кричали, обзивали такими словами, що деякі з них я чула вперше у житті. Потім пішли погрози. І врешті щось схоже на конструктив: капітальний ремонт з відшкодуванням згорілого майна або, як альтернатива, позов до суду. 

Чим? Ну чим мені розраховуватись?

Можна було б звернутися до мами, але вона сама ледве зводила кінці з кінцями. Може, тому і рвалась видати доньку заміж, аби хоч на зятя можна було покластися… Мене давно гризло сумління через те, що я не допомагаю їй фінансово. Все мріяла стати на ноги, розбагатіти та щомісяця скидати їй на картку купу грошей. А в результаті віддаю усе банку, аби мою тендітну душоньку не зжерли колектори.

— Скільки я маю часу?

— Я приїду за місяць! Якщо в кімнаті не буде ідеального ремонту, то в тебе виникнуть конкретні проблеми! — хазяйка знову перейшла на ультразвук. Вона і без того була малоприємною жінкою, а тепер взагалі з ланцюга зірвалась. 

— У мене їх і без того вистачає, — я шмигнула носом, стримуючи черговий потік сліз.

— А будуть гірші. Ти знаєш, які в мене зв’язки? Мої люди тебе живцем закопають!

— Боже, ви чи досі в дев’яностих застрягли?  — насправді я вже давно знала, що Світлана Василівна ще той авторитет. Сусіди подейкували, наче вона має нерухомість по всій столиці, бо свого часу віджала ці квадратні метри незаконним шляхом. 

— Просто з такими, як ти, інакше не можливо! Я тебе попередила!

Мені хотілося вірити, що всі ці погрози — лише спроби налякати мене. Але якщо ні, то нехай її бандюки стають в чергу, бо я настільки ласий шматочок для кредиторів, що за мене ще й поборотися доведеться.

Вимкнула зв’язок та подивилась на годинник. Треба було збиратися на роботу. Але як? Якщо з одягу в мене залишилась тільки піжама?

— Не кисни, — у кімнату зайшла Юля, а за нею і її чоловік. — Все буде добре.

— Перший час можеш пожити у нас, — промовив Толік, хоча з його інтонації було зрозуміло, що ці слова далися ой як не просто. 

— Дякую! Ви такі хороші… — в мене знову виступили сльози.

— Але не розслабляйся. Продумуй варіанти, шукай підробіток… 

— Толю! — пхнула його ліктем дружина.

— А що? Хіба вона довго так протягне? Ми теж не мільйонери, аби утримувати дорослу жінку з купою боргів. 

— Не треба мене утримувати. Я щось вигадаю.

Наче без його натяків я не розуміла, що створюю дискомфорт для молодої родини! Отримавши гуманітарний пакет з шафи Юлі, я одягнулась та вирушила у готель. На думку не спадало нічого кращого, аніж попросити аванс.

Прийшла до фіндиректора та розповіла свою печальну історію. Думала, отримати бодай якісь гроші. Хоча б собі трусів купити…

— Тут така справа… — зам’явся той у відповідь. — Амір відкриває новий готель, тому нам тимчасово урізали фінансування. Треба економити.

— Але що для нього пару тисяч? Він на своїх дівиць витрачає в десятки разів більше!

— Розумію, але це його особиста справа. Ми не можемо зазирати у кишеню начальства.

Я зціпила зуби. Остання рятівна соломинка, і та виявилась недоступною. 

— Можна я з ним поговорю? — мною керував відчай. — Все поясню по-нормальному, і тоді він точно погодиться.  — кивнула на телефон. — Набери його.

— Єво, це погана ідея…

— Це супер ідея! Ну, будь ласка… Мені дуже треба!

Фіндиректор виявився досить м’якою людиною. Поглянув на мої опухлі від сліз очі, зітхнув і таки з’єднався з апартаментами боса. 

— Доброго ранку, пане, — промовив, пітніючи. — Вибачте що турбую… Тут одна працівниця дуже хоче звернутися до вас. Я попереджав, але вона наполягає. Даю їй слухавку…

У мене заніміли руки. Вся рішучість кудись зникла, і взагалі я стала почуватися наче в дитинстві. Ну знаєте, коли мама змушувала привітати з днем народження якогось родича, а ти від дискомфорту хотів провалитися крізь землю. 

— З-здрастуйте, — почала заїкатись я. — Мене звати… я…

— Що у вас трапилося? — запитав бос. — Тільки швидко, бо я не маю часу на балачки.

Мене завжди дивувало наскільки добре він говорить українською. Лише легкий акцент видає у ньому іноземця, — до біса сексуальний акцент. 

— Я… Вчора у мене трапилась пожежа. Все згоріло… Я залишилась на вулиці та без грошей.

— І?

От же бездушна скотиняка! Хоч би вдав співчуття.

— Ви б не могли дати згоду на невеличкий аванс? Я все відроблю. Можу хоч цілодобово номери мити…

— Політика готелю для всіх працівників однакова. Сьогодні аванс виплатять вам, а завтра за ним стоятиме ціла черга. 

— Але…

— Дочекайтесь заплатні. 

— То ви відмовляєте?

— Так. Усього доброго, — і кинув слухавку. 

Спершу шок був сильнішим за обурення. Це ж треба… Зовсім бездушний! Така сволота пройде повз хворе цуценя, і не допоможе. Що вже казати про мене… Звісно, він не зобов’язаний давати мені гроші. Але можна було хоча б не хамити? Людяність ніколи не вийде з моди. 

Принижена та засмучена, я узялась до своїх обов’язків. Того дня бос нажив собі ворога. Я пообіцяла, що обов’язково вигадаю спосіб помститися. Почищу унітаз його щіткою! Чи вигадаю щось значно серйозніше. 

Я не знаю, як би мені вдалося вижити без Юлі. Вона стала для мене всім: і мамою, і татом, і волонтером, і меценатом. З кожним днем я все більше переповнювалась вдячністю до неї, але водночас відчувала наскільки сильно заважаю їхньому з чоловіком особистому життю. Толік — хірург. Після важкої зміни йому менше за все хочеться споглядати у своїй квартирі сторонню людину. Юля — гінеколог — увесь день зазирає між ніг пацієнткам. Теж сумнівне задоволення… Вони мають повне право на тихий сімейний затишок, а в результаті вимушені бути свідками можї особистої драми. Але, як виявилось, після пожежі все було так вже й погано. Апогей біди наступив пізніше.