Глава 2

Чорний день прийшов раніше, ніж того можна було очікувати. Вже за тиждень я стала безхатьком, бо спалила свою кімнату в гуртожитку. Як? Та от хотіла влаштувати собі релакс, підпаливши вкрадену з готелю аромасвічку… Краще б просто випила валер’янки і лягла спати. 

Але давайте розберемось, як я до такого докотилася. Все ж таки це любовний роман, а не список ідіотських вчинків, які мені довелося скоїти. Хоча… їх би вистачило не на один том.

Спершу мені виїла мозок мама. Загалом у нас були доволі непогані стосунки, але її маніакальне бажання видати мене заміж трохи бісило. Та ні, СИЛЬНО бісило.

— Єво, — почала здалеку, — я була в церкві.

Мені аж подих перехопило. Мама в церкві? Та вона туди ходить лише раз у рік — на Пасху, та й то лише для того, аби подивитися хто у що одягнений, з ким зійшовся і з ким розійшовся.

— І що ти там робила?

— Нового батюшку привітала. Такий молоденький, симпатичний! Десь твого віку. Дуже приємна людина… От би вам познайомитись.

— Ти мене вже й зі священником звести намагаєшся? Мам, ну це перебір. Я терпіла, коли ти втюхувала контакти місцевого фермера, коли сватала з сином своєї подруги та  племінником колеги, навіть сусідський вдівець був більш-менш нормальним варіантом… але ж не батюшка!

— Чому? Завжди при роботі, в пошані. А бороди зараз у моді…

— Скажімо так, я не люблю чоловіків, які ходять на роботу у рясі.

— Під тією рясою може ховатися дещо дуже цікаве.

— Припини, бо для тебе організують окремий казан у пеклі! Я не хочу з ним знайомитися.

Але хіба мої відмови її зупиняли?

— Ну я вже дала йому твій номер.

Я заскиглила з відчаю.

— Будь ласка, годі шукати мені пару.

— Але ж, доню, ти не молодієш. На четвертому десятку набагато важче знайти нормального чоловіка. Я вже мовчу про народження діточок… Треба задумуватись про майбутнє. Кар’єра — це добре, але сім’я — найважливіше.

Ага, я ще та кар’єристка… Ну хоча б виходило прикриватися роботою. Якби мама знала, ким її донечка працює насправді, то вже б приїхала забирати мене у село. Цікаво, скільки років я зможу підтримувати цю брехню?

— Мені треба їхати. Поговоримо пізніше. 

— Коли зателефонує отець Димитрій, будь ввічливою!

— Угу…

Я дійсно поспішала на роботу. Дорогою мала заїхати в банк та внести чергову виплату по кредиту. Чим, ну чим я думала, коли давала колишньому свій паспорт? Тепер він їздить на новій тачці, а я гашу борги… Вбила б цього скотиняку.

Розпрощавшись з останніми заощадженнями, почувалась геть розчавленою. Скільки всього можна було б купити для себе… Але ні, доводиться розплачуватись за свою довірливість.

І що тепер? До зарплатні ще два тижні, а в мене навіть на проїзд не залишилося. Хоч би гості “Інкогніто” не скупилися на чайові. Якщо вони не допоможуть, то мені доведеться непереливки.

А гості наче зговорились. Одне падло залишило по собі такий свинарник, що мене ледь не знудило. Пройшла у спальню з надією, що цей стрес бодай сотнею гривень компенсують, але де там! На краю ліжка лежав тільки шоколадний батончик. Та й то, не факт, що його спеціально для мене поклали. 

— Зараза… — процідила, беручись знімати брудну постіль.

В наступних номерах було не краще. Увесь мій улов за день — копійки, що застрягли у шафі. 

— Чому така сумна? — запитав бармен, коли я змінила уніформу покоївки на фартух офіціанта. — Наче поминки обслуговувати прийшла.

— Немає настрою.

— Я б пригостив тебе напоєм, але у залі сидить бос.

— Ахмед тут?

— Амір.

Я обернулась.

— Це точно він? Здається, раніше бос був бородатий і товстий…

— Схуд, — знизав плечима бармен. 

Навіть попри своє упереджене ставлення до заморських гостей, я відмітила наскільки цей чоловік привабливий. Густе волосся, довгі вії, густа щетина, яка підкреслює добре виражені вилиці. Напевно, і пахне він дуже дорого… Чомусь захотілося перевірити.

Я схопила меню та, виляючи задом, попрямувала до його столика. Зараз усміхнуся на всі тридцять два, зроблю пару компліментів… Проте мої плани накрилися мідним тазом, коли на сусідній стілець підсіла блондинка.

— Дідько, — промовила, відступаючи. — Не встигла.

— Вчора з ним була інша. Цей чоловік любить різноманіття.

Хто б сумнівався. Черговий кобель. Але… знаючи, у яких хоромах він живе, я б, може, й не відмовилась провести з ним вечір. Хоча б раз у житті змогла б поплавати у басейні..

Перекинувшись кількома фразами, Ахмед та його білобриса супутниця піднялися. 

— Устриці у мій номер, — кинув він, навіть не глянувши у мій бік. 

Ні тобі “привіт”, ні “будь ласка”. Який нахаба! Я-то розумію, що отримую зарплату з його кишені, проте все одно якось неприємно. Не зважаючи на багатство, треба залишатися людиною.

— І що, тепер я маю пертись з тими смердючими устрицями через увесь готель? Мене від їхнього запаху верне…

— Попроси, щоб кухар накрив їх ковпаком, — відмахнувся бармен. Зрештою його мої капризи не обходили. — І посміхайся, Єво. Посміхайся!

Ну принаймні за доставку мені б мали дати чайові. Це ж елементарне правило гарного тону. 

Тримаючи смердючі устриці подалі від свого носа, дісталась верхнього поверху. Такий собі афродизіак… Як на мене, краще б суші замовив. Ех, суші… Треба натякнути Юлі.

Ну клас. Тепер їсти захотілося… Притримуючи срібне блюдо однією рукою, іншою швиденько поправила волосся. Вирівняла спину, начепила ту сучу посмішку та постукала у двері.

— Заходьте, — вигукнула дівчина.

Я пройшла всередину. Та краля вже встигла освоїтись. Залізла на диван з ногами й ліниво перебирала пальцями виноград у вазочці. Якщо бризне соком, то залишиться пляма… Доведеться тягнути відпарювач. 

— Куди поставити? — запитала, стримуючи бажання відібрати виноград. 

— Віднеси у спальню.

Окей… Я пройшла далі, відсунула двері-купе, які відділяли спальну зону від вітальні. Речей боса було зовсім мало. Хіба що ноутбук та якась парфумерія на туалетному столику.