Глава 1

Моє життя схоже на пару дуже дешевого взуття. Зовні наче все нормально. Навіть красиво. Але якщо дізнатися деталі… Підошва відклеюється, фарба стирається, а всередині смердить, через неякісні матеріали. Ось і я така ж красуня. Струнка, з зачіскою, макіяжем, у стильному одязі… Але самотня та зла на увесь світ. Мені тридцять п’ять, але психологічно я вже досягла віку сварливої бабці, яка сидить під під’їздом та критикує кожного перехожого. Просто жах.

А раніше ж усе було інакше… Я приїхала у Київ зі стійкою впевненістю, що зможу підкорити столицю. Здавалося, рік-два, і розгулюватиму по Хрещатику, збираючи на собі десятки захоплених поглядів. У мене буде і машина, і квартира, і розкішний чоловік, який спить і бачить, як би мені догодити. Ага, все сталося точно навпаки.

Кожен коханець у моєму житті приносив з собою відро лайна. Останній — взагалі діжку. Чи то моя довірливість грала їм на руку, чи то я просто не вміла добирати нормальних партнерів… Як би там не було, мені вдавалося приваблювати лише альфонсів та шахраїв. В результаті маю борги, кредити та повне розчарування у протилежній статі. 

“Чоловіки — зло”.

З цією думкою я засинала у холодному ліжку. З цією ж прокидалась та збиралася на ненависну роботу. Я працювала у готелі. Зазвичай на цьому й завершую розповідь про свою кар’єру, бо додаткові деталі вщент розбивають мою самооцінку. Проте сьогодні зроблю виключення. Кладу руку на серце: правда і нічого крім правди. Я настільки ділова ковбаса, що обіймала відразу дві посади: прибиральниця вдень і офіціантка ввечері. Ага, одне солідніше іншого.

Амбіції кричали від несправедливості. Я б мала бути власницею того готелю, як мінімум директоркою. Ходила б по вестибюлю та вказувала пальчиком кому що робити… А натомість прибираю номери та збираю брудні тарілки після гостей. З плюсів — наявність непоганих чайових, необмежений запас міні-косметики та туалетного паперу з готелю. З мінусів — постійне споглядання розкішного життя, яке мені не світить.

— Парадний вхід лише для гостей, — прогарчав швейцар, зберігаючи штучну посмішку для камер відеоспостереження. — Чого ти постійно прешся саме сюди?

— Та годі, — пхнула його ліктем. — Не для того я дві години укладку робила, щоб поміж підсобками пробиратися. 

Так хочеться відчути себе людиною… От розбагатію, і обов’язково заселюсь у наш “Інкогніто”. Буду відпочивати на шовкових простирадлах та хмурити брови, якщо хтось наливатиме недостатньо холодне шампанське. Хоча можна і без шампанського. Мені б вистачило самої атмосфери — золото, арабські орнаменти, пелюстки троянд у фонтані посеред лобі… Таке враження, наче опиняєшся десь у Єгипті або Турції. Хоча я можу лише припускати, бо всі мої знання про курорти базуються виключно на фотках та розповідях подруги. Мені ж подібне тільки сниться. 

Поки переодягалась в уніформу, вислуховувала скарги старшої покоївки. Виявляється, сьогодні в Україну прилітає власник готелю, доведеться готувати його персональний номер. А він у нас ще той капризуля. Всюди мають бути живі квіти, запалені свічки та ані пилинки на меблях… 

— Всі турки такі балувані чи тільки наш бос?

— Гадаю, це не залежить від національності. Більше від статків. З їхньою кількістю ростуть і забаганки.

— І все ж ці араби дозволять собі забагато… Прилітають сюди, відриваються на повну катушку. Використовують наших дівчат, а потім валять до себе на батьківщину.

Мене завжди бісили подвійні стандарти іноземців. Помітила ще в універі… Були такі кадри, що вже засватаними приїжджали на навчання. Переспали з половиною гуртожитку, нагулялись і залишили по собі купу розбитих сердець або, що гірше, симпатичних байстрюків. А вдома такі праведні та набожні…

— Так ніхто насильно наших дівчат до них у гареми не заганяє. Самі ведуться.

Я лише похитала головою. Звідки тій підстаркуватій Ларисі Павлівні знати про сучасні реалії? Вона вже хіба що на ліки по акції поведеться. А от молодим, недосвідченим леді, хочеться щастя та романтики. По собі знаю. Коли гормони б’ють у мозок, то ніяка логіка не працює.

— На, — мені в руки тицьнули ключ-картку. — Прибери його номер.

— Але у мене й своїх купа.

— Не сперечайся з начальством, — хмикнула жінка.

Теж мені начальство. Так само шваброю махає, як і я.

Діватися нікуди. Узяла інвентар та погнала і люкс нашого біг боса. Він знаходився на верхньому поверсі, окремо від усіх інших. Напевно, таким чином Ахмед… Армед… не пам’ятаю його імені, намагається підкреслити свій статус. Бачте, який він особливий — живе найвище. Цар гори, мать його.

Пройшла всередину. Ох, якби на мені не було уніформи покоївки, то можна було б уявити себе зіркою на гастролях. Такі хороми! Одна стіна повністю скляна, за нею відкривається вид на місто та… особистий басейн з підігрівом. У спальні стоїть величезне ліжко з балдахіном, як для принцеси. У вітальні — домашній кінотеатр та бар з елітними напоями. Закрийте мене тут і не випускайте! Вимагаю термінову самоізоляцію.

Ну чому одні мають все, а інші — нічого? 

З мене б вийшла ідеальна дружина для мільйонера. От тільки мільйонерам прибиральниці не потрібні. Несправедливо. Подібне лише у казках буває.

Видихнула. Як казав мій дід, намотала соплі на кулак, і вперед. Попри те, що чайових мені ніхто не залишив, прибирала я на совість. Натерла дзеркала, розставила свічки, замінила постіль… 

О, тоді я навіть і уявити не могла, що дуже скоро мій світ перевернеться з ніг на голову. Я, як Хюррем біля султана, лежатиму на тому самому ліжку, а бос віддаватиме наказ, аби для мене терміново принесли свіжу полуницю. 

Але стоп. Не буду забігати наперед.

Після робочого дня у мене залишається лише дві думки “як же я ненавиджу людей” та “як же я замахалась”. Добираюсь додому в переповненому метро та ще більш переповненій маршрутці, й падаю у ліжко. Годину-дві просто лежу з піднятими догори ногами, і вже потім змушую себе прийняти душ та пошукати щось на вечерю.