1. Альбіна

Ця історія мала місце ще в далеких нульових. Можливо, для когось це все здаватиметься казкою. Для мене зараз це все теж наче якась фантастика, наче й не зі мною відбувалися описані далі події. Зараз я б точно не знайшов у собі сміливості та рішучості зробити саме так. Але, коли тобі двадцять із хвостиком, усе бачиться і робиться інакше.

Попереджаю з самого початку: не шукайте аналогів і не намагайтеся вгадати назву та справжні імена героїв цієї історії. Деякі речі вигадані, а в інших можливі лише випадкові збіги. Усі назви та імена вигадані й не мають жодного стосунку до реальних людей.

Нульові... Можливо, хтось пам'ятає, скільки тоді різних дівочих музичних гуртів з'явилося на українській сцені? Вони виникали майже щодня, і мабуть, навіть досвідченому музичному діячеві важко було всіх їх запам'ятати, а тим паче дівчат, які там співали. А що тоді казати про звичайних пересічних людей?

«Алібі», «Армія», «ВІА Гра», «Співаючі труси», «Nikita»... Хто там ще? А, ось: «XS», «Реал О», «НеАнгели» та ще, здається, велика купа інших. Я, чесно кажучи, вже й не пам'ятаю, скільки їх тоді було. Тому й не дивно, що особисто я, як людина, далека від українського шоу-бізнесу, не дуже знав усіх цих дівчат в обличчя.

У ті часи я рідко користувався соціальними мережами — так, час від часу. Телевізор теж майже не дивився. В інтернеті бував нечасто. Коли тобі двадцять плюс, то якось інакше сприймаєш життя, і воно навколо тебе вирує усіма можливими фарбами.

Так усе і було. Але якось одного разу я написав вірш та розмістив його на своїй сторінці в соцмережі. Ну, написав та й забув. А потім, через тиждень чи, може, й більше, отримав гарний відгук про той мій вірш. Дивлюся, а якась дівчина залишила там дуже приємний для мене і про мене коментар. А ви ж знаєте: добре слово усім приємне. А мені тим паче дуже подобається, коли мене вихваляють.

Я чемно відповів, подякував. А потім, за декілька днів, узяв і написав про цю дівчину новий вірш та скинув їй в особисті повідомлення.

Боже! В якому ж вона була захваті! Ми познайомилися, стали спілкуватися. Дівчина, а звали її Альбіна, виявилася дуже веселою та приємною людиною. Та й зовні вона мені теж дуже сподобалася — така красива!

Ну ось. Ми з нею досить довго спілкувалися в мережі. Альбіна казала, що вона студентка, що вчиться в якомусь виші, що їй двадцять із чимось років. Це все, що я про неї знав. Та для мене головне було те, що вона надзвичайно приємна людина, звичайна хороша дівчина, яка любить вірші й багато читає, дуже весела, щира та розумна.

Я нікому не казав про це наше знайомство, бо нічого такого особливого в цьому й не було. Ми спілкувалися і спілкувалися. Вона питала мене, чи не знав я її раніше. Ну, то звісно не знав, бо ж ми жили в різних містах. Я людина конкретна, кажу їй:

— А приїжджай до мене в гості! Бо інтернет і телефон — це одне, а жива людина — зовсім інше.

— Багато в мене справ, та я подумаю над твоєю пропозицією, — чесно відповіла мені Альбіна. — Мені теж цікаво на тебе подивитися особисто, та й відпочити не завадить, бо давно вже нормально не відпочивала.

Минув деякий час після мого запрошення. Я, чесно кажучи, про це й сам забув. Та виявляється, Альбіна все добре пам'ятала, хоч дехто й каже: «дівоча пам'ять, дівоча пам'ять». От тобі і пам'ять! От Альбіна мені й каже в четвер увечері, коли ми вже збиралися лягати спати. Пише мені:

— А нічого, якщо я до тебе приїду на вихідні в гості? Тільки я буду не сама, а з «охороною».

Я замислився: що ще там за охорона така? Нам ще тільки її охорони тут не вистачало.

А Альбіна сміється та пояснює:

— Охорона — то мої три найкращі подруги. Ми майже постійно разом. Ти ж розумієш, що вперше їхати самій до хлопця мені незручно, а так буде спокійніше. Та й тобі веселіше. Дівчата ми прості, зате дуже веселі, — каже мені Аля (бо саме так їй більше подобалося, коли її називають).

— Ну то звісно! — Це було несподівано, бо на таку кількість дівчат я, чесно кажучи, не очікував. Та мені ця ідея дуже сподобалася. — Приїжджайте усі разом! Я буду дуже радий вас усіх бачити, Альбіночко, — зрадів я, що нарешті побачу її наживо. Та й гостей я люблю, особливо якщо це дівчата. А якщо вони ще й веселі, то взагалі — хай хоч кожного дня приїжджають!

— Тоді зустрічай нас о сьомій ранку на вашому залізничному вокзалі. Я тобі потім, як візьмемо квитки, скажу номер вагона. Нічого такого не треба — ні оркестру, ні якоїсь зайвої помпи, — попередила мене Альбіна. — Ми звичайні прості дівчата і не звикли до якихось там святкових зустрічей та зайвого шуму.

Я з нетерпінням чекав, коли нарешті прийде субота. Хоча що тут, здавалося б, чекати — лише одна доба? Я навіть нікому зі своїх друзів про це не сказав, бо хтозна, як воно ще там буде. Зроблю хлопцям сюрприз.