1

Ця історія мала місто ще в далеких нульових. Можливо для когось це все буде здаватися казкою. Для мене зараз це все теж наче як фантазія. Наче і не зі мною відбувалися описані далі події. Зараз я б точно не зміг би знайти в собі сміливості та рішучість зробити саме так. Але, коли тобі двадцять с хвостиком все інакше.

Попереджаю с самого початку. Не шукайте аналогів. І не намагайтеся вгадати назву та справжні імена героїв цієї історії. Деякі речі вигадані. А в деяких можливі лише тільки випадкові збіг. Всі назви та імена вигадані та не мають ніякого відношення до реальних людей.

Нульові. Можливо хтось пам'ятає скільки тоді різних дівочих музичних груп з'явилося на українській сцені. Вони виникали майже кожного дня і мабуть, навіть досвідченому музичному діячу трудно було усі їх запам'ятати, а тим більше дівчат які там співали. А що тоді казати про звичайних пересічних людей?

"Алібі", "Армія", "ВІА гра", "Співаючі труси", "Nikita". Хто там ще? А, ось. "XS" Реал О", "Ні ангели,, та ще купа-купа інших. Я чесно кажучи вже і не пам'ятає скільки їх тоді було. Тому і не дивно, що особисто я, як людина далека від українського шоубізнесу не дуже знав всіх цих дівчат в обличчя.

В ті часи я рідко користався соціальними мережами. Так. Час від часу. Дуже рідко. Телевізор не дивися. В інтернетах не зависав. Коли тобі двадцять плюс, то якось по іншому сприймаєш життя і воно навколо тебе вирує усіма можливими фарбами.

Так все і було. Але якось одного разу я написав  вірш та викликав його на своїй сторінці в соцмережі. Ну написав та забув. А потім через тиждень чи може більше часу пройшло, я отримав гарний відгук про мій вірш. Дивлюся, а якось дівчина залишала там дуже приємний коментар. А ви ж знаєте - добре слово усім приємно. А мені тим більше дуже подобається, коли мене вихваляють.

Я чемно відповів, подякував. А потім через декілька днів взяв і написав про цю дівчину вірша та скинув їй в особисте.

Боже! В якому ж вона була захвату! Ми познайомилися. Стали спілкуватися. Дівчина, а звали її Валерія, виявилося дуже веселою та приємною людиною. І на зовнішність вона мені теж дуже сподобалося. Така - красива-красива!

Ну ось.Ми з нею досить довго спілкувалися. Лєра казала, що вона студентка. Що вчиться у якомусь там вищі. Що їй двадцять з чимось років. Це все, що я про неї знав. Та для мене головне було, що вона приємна просто людина. Звичайна хороша дівчина.

Я нікому не казав про це наше знайомство. Бо нічого такого тут не було. Ми спілкувалися, спілкувалися. Вона питала мене чи не знав я її раніше. Ну, то звісно не знав, бо ми жили у різних містах. Я людина конкретно. Кажу  Валерії.

- А приїжджай до мене у гості. Бо Інтернет та телефон, це одне. А жива людина, то зовсім інше.

- Багато в мене справ. Та я подумаю над твоєю пропозицією, - чесно відповіла мені моя знайома. - Мені теж цікаво на тебе подивитися особисто. Та і розвіятися не завадить. Стільки зараз різних справ.

Минув деякий час після мого запрошення. Я чесно кажучи про це й сам забув. Та виявляється Лєра все пам'ятала. От вона мені й каже в четвер. Ввечері, це вже було. Як ми збиралися йти спати. От вона і пише.

- А нічого, якщо я до тебе приїду на вихідні у гості? Тільки я буду не сама, а з "охороною".

Я аж напружився. Що ще там за охорона. Нам ще тільки охорони тут не вистачало

А Лєра сміється.

- Охорона, то мої три подруги. Ми майже постійно разом. Ти ж розумієш, що вперше їхати самій до хлопця, якось мені незручно. А так буде спокійніше та і тобі веселіше.  Дівчата ми прості та зате дуже веселі, - каже мені Валерія

- Ну, то звісно! Приїжджайте усі разом. Я буду дуже радий вас усіх бачити, Лєрочка. - Зрадів я, що нарешті побач її в живу. Та і гостей я теж люблю. Особливо, якщо та дівчата. А, як вони веселі, то взагалі хай хоч кожного дня приїжджають.

- Тоді зустрічай нас о сьомій ранку на вашому жд вокзалі. Я тобі потім, як візьмемо квітки скажу номер вагона. Нічого такого не треба. Оркестр там чи якась зайва помпа. - Попередила мене Лєра. - Ми звичайні прості дівчата і не звикли до якихось там святкових зустрічей та зайвого шуму.

Я з нетерпінням почув чекати, коли нарешті прийде суботу. Хоч, що тут здається чекати - лише одно доба. Я навіть нікому зі своїх друзів про це не сказав, щоб не наврочити.