Розділ 2. Минуле не запитує дозволу

— Я не голодна, — відповіла Єва.

І мала на увазі не лише їжу, а й красивих чоловіків. 
 

А Каель таки був красивий. Високий, широкоплечий, із темним волоссям, що недбало спадало на чоло, виразними рисами обличчя та проникливими мідно-карими очима. Його низький оксамитовий голос із легкою хрипотою звучав владно, але і магнетично водночас. У ньому було щось відверто чоловіче — у поставі, погляді, навіть у тому, як невимушено він тримався. Та краса, яка не потребувала зайвих зусиль, щоб привертати увагу.

Але Єва давно засвоїла: гарна зовнішність ще нічого не говорить про людину.

— На все добре. Бережіть себе! —  додала вона і розвернувшись, почала віддалятися.

Для Каеля це було щось новеньке. Йому нечасто доводилося чути відмови, а точніше — майже ніколи.

— Скажіть хоча б своє ім’я! — гукнув він їй навздогін.

— Єва. Єва Шилдс.

— Каель Гартман. Було приємно познайомитися.

Та Єва навіть не озирнулася. Вона звернула за ріг будинку й попрямувала до своєї скромної квартири, яку винаймала в цій багатоповерхівці.

Він ще кілька секунд дивився їй услід. Незвично.

Зазвичай люди швидко розуміли, з ким мають справу. Хтось шукав його прихильності, хтось намагався сподобатися, інші ретельно добирали слова. Такою була його реальність.

А Єва Шилдс просто попрощалася й пішла.

Без захопленого погляду, без спроб продовжити розмову, без найменшого бажання дізнатися про нього більше. Наче перед нею був звичайний чоловік.

Він ледь помітно всміхнувся. Можливо, саме цього йому давно бракувало — зустріти когось, кому було байдуже, ким він є.

Каель сів в автомобіль.

— До клубу, — коротко наказав водієві.

На нього чекала робоча зустріч із партнером. Попереду був вечір, сповнений справ, переговорів і рішень, які не можна було відкладати. Він відкинувся на спинку сидіння, подумки повертаючись до незнайомки.

Єва Шилдс.

Принаймні тепер він знав її ім’я.

Тим часом Єва вже була дома. Зачинила за собою двері, поставила сумочку на стілець у передпокої й на мить завмерла, притулившись спиною до дверей.

Сльози покотилися по щоках, одна за одною. Вона повільно сповзла на підлогу, обхопила руками коліна й заплакала так, ніби більше не мала сил стримувати все те, що ховалося всередині.

Не через Дейва. Не через те, що він намагався її вдарити. До колишнього вона вже давно нічого не відчувала. Його зрада залишилася в минулому, а сьогоднішня зустріч лише вкотре нагадала, чому вона колись пішла.

Ні. Вона плакала через незнайомця, який втрутився й захистив її. І зовсім не тому, що в наші дні подібний вчинок здавався чимось надзвичайним.

Вона плакала через його очі.

Навіть у тьмяному світлі вуличного ліхтаря Єва встигла помітити той самий мідно-карий відтінок. Той самий погляд, який розривав їй серце на друзки.

Тео…

Вона заплющила очі, та це не допомогло. Перед нею знову постало його обличчя — таке знайоме, таке дороге.

І Єва знову заплакала.