Розділ 1. Зустріч

«Є люди, яким судилося зустрітися. Є долі, які не змінити. Відпусти ілюзію того, що все могло скластися інакше…

Не могло».

⸻

Було вже пізно.

Єва поверталася з роботи звичним маршрутом. Місто давно занурилося в ніч, і лише вітрини магазинів та поодинокі ліхтарі розбавляли темряву. У центрі ще вирувало життя, але тут, у спальному районі, панувала майже повна тиша.

Втім, вона давно звикла до цих вулиць. Знала кожен поворот, кожен двір і ніколи не вважала дорогу додому небезпечною.

Аж поки не помітила чоловіка біля свого під’їзду.

Він стояв засунувши руки в кишені куртки. Світло ліхтаря вихоплювало з темряви його обличчя. Молодий, не красень, але щось у ньому було.

Єва впізнала його ще здалеку.

Чудово. Тільки цього їй сьогодні бракувало.

— Якого біса ти тут робиш, Дейве? — роздратовано кинула вона, наближаючись.

— Нам потрібно поговорити.

— Нам? — Єва зупинилася за кілька кроків від нього. — Нас більше немає. І говорити нам ні про що.

— Єво, послухай. Я був дурнем. Сам усе зруйнував. Вона нічого не значила для мене.

— Дейве, мені абсолютно байдуже, що вона для тебе значила. І вже давно. Зрада — це зрада, як би ти її не називав.

Вона спробувала обійти його, але чоловік зробив крок назустріч.

— Давай спробуємо знову. Я все виправлю.

— Єдине, що ти можеш зараз виправити, — це напрямок свого руху. Йди додому й дай мені спокій.

Його обличчя помітно змінилося. Від розпачу не залишилося й сліду. Натомість з’явилося роздратування, яке він уже не надто намагався приховати.

— Не хочеш, бо когось знайшла? — сердито запитав він і схопив її за зап’ясток. — Хто вже тебе трахає? Хто він?

— Відпусти мене! Ти п’яний! — вигукнула Єва, намагаючись вирвати руку.

— Єво, ти все одно моя. Чуєш?!

Він зірвався на крик і потягнув її до себе, намагаючись силоміць поцілувати.

— Забери від мене свої руки!

Єва відштовхнула його. Дейв похитнувся, але замість того, щоб відступити, ще більше розлютився.

Його рука злетіла вгору.

Він замахнувся.

⸻

Чорний автомобіль із тонованим склом неквапливо рухався нічними вулицями.

Маршрут був незвичним. Каель просто захотів трохи покататися містом і наказав водієві звернути з головної дороги, проїхатися околицями.

День видався виснажливим. Кілька неприємних розмов, проблеми з партнерами, нескінченні дзвінки. Хотілося бодай на годину залишитися наодинці зі своїми думками.

Він сидів на задньому сидінні, розстебнувши верхній ґудзик сорочки, і дивився у вікно.

— Повільніше, — раптом промовив він.

Водій скинув швидкість.

Трохи попереду двоє людей з’ясовували стосунки. Чоловік поводився надто емоційно, а жінка явно намагалася від нього відсторонитися.

Каель спочатку не надав цьому значення. Мало що трапляється на нічних вулицях. Але коли незнайомець схопив дівчину за руку, його погляд затримався на них довше.

— Зупинись!

Автомобіль плавно завмер біля тротуару.

Каель відчинив дверцята.

Він не був лицарем у блискучих обладунках. Та й узагалі, рятувати незнайомок не входило до переліку його звичних занять. У нього вистачало власних справ, а розбірки такого типу - точно не його рівень.

Але вулиця була темною, навколо — ані душі. І, схоже, дівчина мала справу з чоловіком, який не надто розумів слово «ні».

Каель не любив, коли хтось дозволяв собі зайве.

Особливо щодо жінок.

Він устиг саме вчасно.

Перехопивши руку Дейва, яка вже летіла до обличчя дівчини, Каель рвучко шарпнув її вбік. Той не втримав рівноваги й гепнувся на одне коліно.

Наступної миті кулак Каеля врізався йому в щелепу.

Звук удару розрізав нічну тишу.

Дейв завив від болю, схопився за обличчя й різко підвівся. Сплюнув на асфальт і зробив кілька кроків назад. У його очах змішалися біль і страх. Схоже, оцінити силу незнайомця він устиг одразу.

— Я тебе знайду! Чуєш?! Ноги переламаю!

Каель лише поблажливо всміхнувся.

— Обов’язково. Тільки не забудь, де мене шукати.

Дейв ще раз глянув на нього, але промовчав. За мить його постать зникла за поворотом.

Каель провів його поглядом.

Смішно.

Таких безглуздих погроз він ще не чув.

Хоча всьому буває свій перший раз.

Відвернувшись, він нарешті подивився на дівчину.

— З вами все гаразд?

Вона стояла нерухомо, поправляючи рукав футболки.

Каель очікував побачити звичну реакцію: переляк, розгубленість, можливо, сльози. Але помилився.

У великих очах незнайомки не було ані краплі страху. Лише легке здивування й роздратування, яке, здавалося, нікуди не зникло навіть після всього, що щойно сталося.

Він затримав на ній погляд.

Бляха!

Яка ж вона вродлива.

Не просто гарна. У ній було щось особливе. Та сама краса, про яку пишуть у книжках і яку намагаються описати поети, але зрештою не знаходять потрібних слів.

Світла, ніжна шкіра, виразні риси обличчя, спокусливі губи й довге кучеряве волосся мідно-каштанового відтінку. Але найбільше його зачепили очі. Великі, глибокі, незвичайного кольору — наче темна морська вода перед світанком.

Каель бачив чимало красивих жінок. Давно звик до їхньої уваги. Його зовнішність, гроші та становище відкривали практично будь-які двері.

Але ця дівчина чомусь змусила його затриматися.

У простих джинсах і звичайній футболці, посеред непримітного району, вона трималася як королева. Її постава, манера говорити, погляд — усе видавало щось таке, чого не приховаєш навіть найскромнішим одягом.

— З вами точно все гаразд? — повторив він, трохи схиливши голову.

Дівчина нарешті заговорила:

— Не варто було вам у це втручатися. Я й сама дала б собі раду.

Каель ледь помітно підняв брову.

— Угу. Я бачу, — з насмішкою відповів він, окинувши її оцінювальним поглядом.