Ліс

Розділ 1

Холодні краплі дощу били по шкірі різко й настирливо, ніби намагались розбудити мене силою. І врешті - розбудили.

Я різко вдихнула. Повітря обпекло легені, а світ перед очима розплився у темні плями. Голова паморочилась так, ніби мене щойно зіштовхнули з висоти.

Біль прийшов слідом. Не різкий - суцільний. Він заповнював усе тіло, проникав у кожен м’яз, не залишаючи жодного місця, де можна було б сховатися. Я не одразу зрозуміла, де я.

Погляд повільно збирався докупи: темні стовбури дерев, мокре листя, важке небо. Запах сирої землі. Ліс. Ніч. Я лежала обличчям у багнюці й не пам’ятала, як сюди потрапила.

Це мало б викликати страх. Але його не було. Ніколи не було. Паніка - марна розкіш. Вона нічого не вирішує. А я звикла вирішувати. Десь неподалік пролунав звук двигуна. Тихий, приглушений дощем - але достатній, аби змусити мій мозок працювати.

-дорога…не подалік є дорога. - Я заплющила очі на секунду, збираючи думки. Якщо є дорога - є люди. Якщо є люди - я можу вижити.

Залишалась одна проблема. Я не могла поворухнутися. Спроба підняти голову закінчилась різким спалахом болю. Дихання збилось, у горлі пересохло настільки, що слова перетворилися на шепіт:

- Пити…

Я перевернулась на спину повільно, через силу. Кожен рух відгукувався новою хвилею болю. Розкрила губи, ловлячи краплі дощу. Цього було замало, але достатньо, щоб не знепритомніти одразу. Я не знаю скільки пролежала так. Година. Дві. Три. Час розмився - залишився тільки шум дощу й далекі звуки машин.Коли почало світати, я вже знала, куди рухатись.І твердо вирішила, повзти. Я перевернулась на живіт і витягнула руку вперед. Лікоть уперся в землю, тіло повільно потягнулось слідом.Біль став різкішим.Я стиснула зуби.Ще раз. Коротка перерва і ще раз.

Рука. Ривок. Пауза.Знову.

Мокре листя липло до шкіри, земля була слизькою й холодною. Долоня ковзнула по чомусь м’якому, слизькому і липкому.

Я різко відсмикнула руку.Слимак.

-Чорт… Навіть зараз це викликало огиду. 

Я рухалась повільно. Зупинялась, щоб вдихнути, і продовжувала. Знову і знову.

Поки не побачила її. Дорогу. Темну смугу асфальту, яка здалась мені єдиною правильною річчю у цьому світі. Я дісталась до неї й просто впала.Прямо посередині.

-Я змогла.-Ця думка була останньою. Після чого я дозволила собі розслабитися. Темрява накрила мене миттєво.

***

Свідомість повернулась разом із холодом. Мене облили водою. Я здригнулась і розплющила очі.

Наді мною схилилися двоє незнайомців. Чоловік і жінка. Приблизно одного віку -трохи за тридцять. Їхній одяг виглядав звично… і водночас ні. Занадто вільний, занадто акуратний, ніби з іншої реальності.

-Вона отямилась, -сказав чоловік.

Жінка нахилилась ближче. Мокре чорне волосся прилипло до її обличчя, макіяж розтікся, але очі залишались уважними й живими.

- Ти мене чуєш? - тихо запитала вона.

Я хотіла відповісти, але не змогла. Моє змучене тіло не хотіло мені підкорятись.

Чоловік уважно вдивлявся в моє обличчя. Його погляд раптом змінився.

-Зачекай… -пробурмотів він. - Це ж вона. Єва Баль.

Ім’я вдарило сильніше за біль.

Хто вони? Звідки знають мене? Що сталося?

Питання накрили свідомість хвилею, але жодне не встигло оформитись у думку.

Темрява повернулась знову.