1

Єва кликала маму, чи то подумки, чи вголос…вона не чула свого голосу, крик зупинився десь у горлі і зник, тільки глухий видих вистрілив у повітря. Дівчина не відчувала болі, страх сковував розум і тіло. Важка рука прикривала рот, щоб не кричала…та хіба вона могла?

- Не сіпайся, бо задушу! – процідив крізь зуби  - моя черга.

І вона не сіпалася. Сили були не рівні. Може залишать жити, якщо буде покірною і тихою. Гіркий клубок огиди підступав до горла, пальці дряпали землю, виривали з корінням траву. Закрила очі і чекала коли вже наступить кінець ….а кінця не було. 4 години пекла розтягнулися у вічність…

- Тобі сподобалось? Га, сучка? – сплюнув на траву, а здалось що на неї – хто ще буде? Траян ідеш?

- Та я що тобі кінь – зареготав – нє, я вже натрахався, ідем покурим. 

Їх було троє. Темна ніч приховувала обличчя, але Єва бачила і чула все, бо часу було більше, ніж треба. Вони сміялись і харкали, залишивши знесилену іграшку на землі. 

- Тебе підвезти чи сама підеш? - несподівано обізвався до неї той, що був перший. Він відкрив двері машини і посвітив фарами в обличчя. Єва здригнулася.

- Сама... - але встати не змогла. Боліло так, ніби її вивернули навиворіт, ноги не слухалися, тряслися руки. Зібравшись з силами, помало підвелася.

-  Дійде - сказав другий - поїхали, бо скоро вже ранок. Поїхали. 

Приступ рвоти був таким сильним, що, здавалося, вирве свої нутрощі. Треба йти, не приведи Боже ще хтось побачить. Додому залишалося всього кілька метрів, вона була на дитячому майданчику, неподалік сусідських будинків. Єва підібрала свій одяг, насилу запхала себе в джинси, спортивну кофту накинула на плечі...не знайшла трусиків.

Дома її чекала подуга Аня. Вони разом знімали квартиру, як тоді здавалося, в тихому і спокійному районі міста, поруч з університетом, де разом навчалися. Обидві першокурсниці, обидві відмінниці за результатом першого симестру. Єва приїхала з провінційного селища до великого міста здобути вищу освіту. 

Вчора вечором проводила подругу до зупинки, на останній тролейбус...подруга встигла...а вона додому ні...

Аня ще спала, коли Єва тихенько пробралася до квартири, роззулася і в душ. Холодна вода приводила до тями, стікала по обличчі, змивала сліди бруду. Одяг набрав ваги і обліпив тіло. Хотіла плакати, але не могла.

Єва була єдиною дочкою. Батько священник, виховував своє чадо по всім принципам моралі, багато вкладав у неї і давав зрозуміти, що в майбутньому чекає на плоди всоїх вкладень. Єва постійно відчувала, що мусить бути найкращою у всьому, аби виправдати всі сподівання батька. Вона не мала права його підвести. Мама у всьому підтримувала батька. В домі велося багато розмов про любов, права людини...і мало про реальне життя. Можливо, мама змогла б підготувати її до імовірних труднощів, що чекали її за межами батьківського дому, але вона померла минулого року від раку. До лікарів звернулися вже надто пізно, коли хвороба пустила коріння по всьому тілу. Батько весь час повторював, що на все воля Божа, і треба приймати випробування, які посилає Бог, але Єва не могла повірити, чому ці випробування мала проходити саме її мама. І якщо Бог такий всесильний, то чому не врятував її, а дозволив повільно вмирати і страждати від болю. Тоді вперше похитнулася віра до батькових переконань. 

Сьогодні віра не похитнулася вдруге, вона просто вмерла разом з її цнотою. Єва намацала свого хрестика на шиї, що був з нею від народження, сіпнула з усієї сили і жбурила в бік. 

Насилу зняла одяг і закинула в пралку. Повернулася в душ і стала митися із ще більшою силою, наївно думаючи, що зможе відмити весь той бруд, який обліпив її душу.

- Єва, ти де була? - Анна вже прокинулася і зазирнула у ванну кімнату - Я вже почала хвилюватися, що  ви не встигли на тролейбус і пішли пішки. Ти давно прийшла? Не чула як ти заходила.....ну...що сталося? Чого ти мовчиш? Давай виходь вже!

Анна виключила воду і простягнула рушника.

- Давай виходь, бо запізнимося на першу пару....ти ж знаєш Мельничука, вліпить енку і потім нічого не доведеш.

- Я на пари не піду сьогодні - Єва взяла рушника і обгорнула ним тіло...

здавалося, що то не її, а якесь чуже тіло...і вона не вона. 

- Як це не підеш? - Аня здивованим поглядом провела подругу. - Ти що? 

- Скажеш, що я захворіла - Єва лягла на своє ліжко, накрилася одіялом з головою - а ще краще, скажи, що я вмерла - але Анна вже не чула її, дівчина змивала з себе залишки сну, весело мугикуючи мотив улюбленої пісні, поспіхом збиралася на пари, по-весняному одягнулася, покрутилася перед великим дзеркалом в коридорі, підвела помадою губки і ще раз зазирнула в кімнату до Єви.

- Ну я пішла...дивись не проспи весь день, сьогодні гарна погода...

" Та коли ти вже нарешті підеш" - подумки нервувала Єва, її злив піднесений настрій Ані, вона хотіла нарешті залишитися одна.

Анна хмикнула і вибігла з квартири, весело наспівуючи. Дивна і несподівана "хвороба" Єви перестала її хвилювати, як тільки дівчина опинилася на вулиці. Вона і уявити не могла, що по той бік дверей, зціпивши кулаки, налякане дівча кричало у подушку до хрипоти і кликало маму...

Ранок прийшов, як злодій, непрохано. Без світла, без пташиних співів, тільки сіре світло просочувалося крізь важкі штори, розмазувалося по стінах.

Єва лежала нерухомо. Її тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожна кістка, кожен сантиметр шкіри. Але найбільше боліла душа — ніби всередині щось вирвали з м’ясом і залишили дірку.

Вона боялася поворухнутися. Боялася зітхнути. Здавалося, як тільки ворухнеться — усе знову повториться. Їхні руки. Їхній сміх. Їхній бруд.

Подушка була мокра. Не пам’ятала, коли почала плакати. І коли перестала.

Смак сліз був солоним, як кров.

Вона натягнула ковдру вище — хотілось зникнути. Стати невидимою. Мертвою. Просто… не бути.

У кімнаті було тихо. Надто тихо. Навіть холодильник мовчав. Час стояв.