Розділ 2

Відстань спочатку здавалася просто кілометрами. Потяги, літаки, інші часові пояси. Марко писав їй щодня.

«Сьогодні бачив місто з висоти. Воно красиве, але холодне.»

«Ти як?» «Як батько?»

Софія відповідала між лікарнею і домом.

«Тато сьогодні усміхнувся.»

«Лікарі обіцяють надію.»

«Я тримаюсь.»

Час ішов. Повідомлення ставали рідшими. Не через байдужість — через втому. Марко вчився жити без її голосу. Софія — без його плеча. Іноді вона ловила себе на думці, що хоче набрати його номер просто так. Без причини. Але завжди зупинялась. Батько хворів довго. Софія подорослішала швидше, ніж хотіла. Вона навчилась мовчати, коли боляче, і усміхатись, коли треба.

Одного вечора прийшло повідомлення від Марка:

«Я повертаюсь на кілька днів. Можемо зустрітись?»

Софія довго дивилась на екран.

Пальці тремтіли.

«Так» — написала вона.

І  почала чекати їх зустріч.

Вони домовились зустрітись у тій самій кав’ярні біля парку.

Софія прийшла раніше. Сиділа біля вікна, стискаючи чашку з давно холодною кавою. Коли двері відчинились, вона одразу зрозуміла — це він.

Марко змінився. Став вищим, стриманішим, дорослішим. Але очі… очі були ті самі.

Він зупинився, ніби не знав, чи має право підійти.

— Привіт, — сказав нарешті.

— Привіт, — відповіла вона і відчула, як серце зрадливо прискорилось.

 Обійняв її несміливо, але як  найдорожче, за яким дуже скучили. Минуло2 роки. Вони сіли навпроти. Між ними — стіл. Маленький. Але здавався безмежним.

— Як тато? — перше, що запитав Марко.

— Стабільно.  Сподіваємося, що все буде добре.- сказала вона.

Він кивнув.

— А ти?- питає вивчаючи її обличчя.

—Намагаюся триматися, потроху жити далі. — відповіла вона чесно.

Вони говорили про навчання, місто, дрібниці. Обережно. Ніби ходили по тонкому льоду.

— Я не один повернувся, — раптом сказав Марко.

Софія завмерла.

— Я з Аліною, — продовжив він. — Вона зі мною вчиться. Ми… разом.- сказав вивчаючи її реакцію.

Слова впали між ними важко й глухо.

— Я рада за тебе, — сказала Софія після паузи. І сама здивувалась, що голос не зламався.

— Вона хороша. З нею легко.— додав він, ніби виправдовувався.

— Рада за тебе.- сказала вона, опускаючи очі і відчуваючи біль та важкість у грудях.

Марко подивився на неї так, ніби вона сказала щось неправильне.

— А ти? — тихо запитав. — У тебе є хлопець?- спитав зацікавлено.

Софія похитала головою.

— Мені не до цього було.- сказала дещо грубо.

Він відвів погляд. Бо це боліло більше, ніж якби вона сказала «так». Вона пішла першою. Не обернулась. Бо якби обернулась — не пішла б зовсім.

*****

— Ти Софія? — запитала дівчина з коротким волоссям і спокійним поглядом. —Я Аліна. Дівчина Марка.- представилася та.

Софія напружилась.

— Я знаю, — відповіла вона.

— Він багато про тебе розповідав, — сказала Аліна чесно. — Занадто багато для «просто подруги».- сказала з невдоволенням.

Між ними зависла тиша.

— Я не прийшла сваритись, — додала Аліна. — Я просто хочу зрозуміти, чи були ви разом. А ще щоб ти не плекала марних надій, бо ми разом, і це назавжди.- сказала дівчина.

Софія зітхнула.

— Ми не були разом. Просто були друзями.- пояснила Софія.

Аліна кивнула.

— Просто знай, що за своє кохання я буду боротися.- сказала Аліна войовниче.

-Я тобі не суперник.- сказала Софія, дивлячись їй в очі, відчуваючи як болить душа.

Вони розійшлись кожна зі своїм болем. І жодна ще не знала, що іноді найбільша битва — це не між людьми, а між тим, кого ти любиш… і тим, кого боїшся втратити.

****

Він з’явився тоді, коли Софія перестала чекати. Його звали Андрій. Він працював волонтером у лікарні — приносив ліки, говорив з пацієнтами, умів слухати так, що поруч з ним не хотілося виправдовуватись за власну втому.

— Ви донька з палати 214? — якось запитав він.

— Так, — кивнула Софія.

— Я часто бачу, як ви сидите там довше за всіх.

Вона усміхнулась — вперше щиро за довгий час.

— Там зараз весь мій світ.- сказала вона.

Андрій не став жаліти. Не сказав «тримайтесь». Лише мовчки подав їй чай.