Розділ 1

Він з’явився в її житті тихо — без гучних слів, без обіцянок, без пафосу. Просто одного осіннього ранку сів поруч у автобусі, що віз їх до школи, і ніяково посміхнувся.

— Тут вільно? — запитав.

Вона кивнула, не відриваючись від вікна. Дощ малював на склі довгі доріжки, ніби хтось плакав.

— Я - Марк, — сказав він через хвилину тиші.

— Софія, — відповіла вона і вперше глянула на нього.

У нього були теплі карі очі, в яких не було нахабства, лише трохи сором’язливості і щирості. Таких людей одразу хочеться не боятися.

Того дня вони майже не говорили. Але коли автобус різко загальмував, Марко інстинктивно притримав її за лікоть.

— Тримайся, — швидко сказав.

— Дякую, — тихо усміхнулась Софія.

З того дня вони почали їздити разом. Спершу — просто мовчки. Потім — обмінювалися дрібницями: хто що любить читати, яку музику слухає, ким мріє стати.

— Я хочу бути архітектором. Будувати будинки, в яких людям буде тепло і затишно. Щоб всі матеріали були екологічні.- поділився він своїми мріями.

— А я хочу  бути психологом.Буду допомагати людям впорядковувати їх життя. — зізналася Софія.

Він подивився на неї уважно, ніби вперше.

— У тебе вийде, — сказав просто.

Вона запам’ятала ці слова. Бо тоді в її житті майже ніхто так не вірив у неї. Батьки говорили, що вона не  зможе з цим справитись, в неї надто мякий характер, їй всіх шкода. Їхня дружба росла повільно, як дерево — без поспіху, але міцно. Вони сміялися на перервах, тікали від контрольних, ділилися таємницями, мовчали разом, коли слів не треба. Марко знав, коли Софії сумно, навіть якщо вона мовчала. Він просто клав перед нею шоколадку і казав:

— Світ не такий страшний, коли в ньому є солодке.

Вона ж знала, коли він хвилюється. Тоді писала йому коротке повідомлення:

«Ти впораєшся. Я поруч.» І щоразу ці слова діяли краще за будь-які поради.

Вони називали це дружбою. Щиро вірили, що так і є. Бо ж дружба — це коли не боїшся бути собою, коли не треба вдавати когось іншого, щоб тебе прийняли.

Але іноді, коли Марко затримував на ній погляд трохи довше, ніж треба, або коли Софія ловила себе на думці, що хоче бачити його першим, коли прокидається, вони обоє швидко відганяли ці думки.Бо ж це просто дружба.

Так вони собі казали. І що їхня історія лише починається — тиха, ніжна, але така, що колись змінить їх назавжди.

******

Зима прийшла раптово — з різким вітром, що бив у вікна, морозом і снігом, який падав так густо, ніби хотів сховати весь світ під білою ковдрою.

Марко чекав Софію біля школи, переступаючи з ноги на ногу. Вона запізнювалась, і чомусь саме сьогодні це його не покоїло більше, ніж зазвичай.

— Пробач, — вона підбігла задихана. — Мама затримала.- сказала вона.

— Головне, що ти прийшла, — відповів він і простягнув їй шарф. — Ти без шапки.- помітив він.

—Дякую, — усміхнулась Софія і взяла його шарф, щоб вдягти.

Вони завмерли на кілька секунд. Сніг падав повільно, місто шуміло десь далеко, а їм раптом стало дивно тихо всередині.

— Холодно, — швидко сказав Марко і відвів погляд.

— Дуже, — кивнула Софія, хоча їй уже було тепло.

Вони йшли мовчки, залишаючи на снігу дві рівні доріжки. Марко ніс її рюкзак, бо сказав, що він «надто важкий для такої тендітної леді». Вона сміялась і казала, що він перебільшує.

Після уроків вони зайшли в маленьку кав’ярню біля парку. Там завжди пахло ваніллю і корицею, а старий радіоприймач грав повільні пісні. Вони довго сиділи, дивились, як за вікном сутеніє. Коли вийшли, вже горіли ліхтарі, і сніг під ними світився золотом.

Біля її під’їзду Марко раптом зупинився.

— Гарно провели час.- сказав хлопець.

— Так. З тобою час завжди пролітає непомітно.-сказала вона.

— До завтра.-сказав він.

— До завтра.- сказала вона.

Коли Софія піднімалась сходами, вона раптом зрозуміла: їй хочеться обернутися і побачити, що він ще стоїть там. І він стояв. І посміхався їй так, ніби вона — найважливіше, що є в цьому холодному зимовому вечорі.

******

Час минав. Вони й далі називали себе друзями. Сміялися, жартували, сиділи на тій самій лавці в парку, ділилися шоколадками й таємницями. Він вступив до університету. Вона залишилась у школі ще на рік. Їхні дороги почали розходитись повільно, майже непомітно.

— Мені запропонували програму за кордоном, — якось сказав Марко. — На архітектуру. Це… великий шанс для мене.- сказав він з сумом.

Софія усміхнулась, хоча серце стиснулося.

— Ти повинен їхати. Ти ж цього хотів.- сказала, намагаючись радіти.

— А ти? Ти ж лишишся одна. Як тебе тут лишити саму?- питає зацікавлено.