Розділ 22

Цей оклик зупинив мене за міліметр від флаера, що промчав повз. Я так занурилася в себе, що не помітила, як вийшла на парковку. Звичка. Мене ж по Зеї Міро возив, тільки сьогодні зворотний шлях додому доводилося робити на громадському транспорті, Міро підкинув мене до лікарні і поїхав у справах. Дуже важливими, на надшвидкостях. Озирнулася, роздумуючи, хто б міг мене кликати? Дрібний би подзвонив, якби звільнився.

— Іди на голос, — і цей глузливий тембр я тут же впізнала.

Рем спостерігав за мною, сидячи на величезному швидкісному флай- байку. Пневмодвигуни вже підняли машину над тротуаром, отже, зеянин збирався відлітати. І тут я... Я трохи розгубилася. Зам'ялася. Навіщо він тут?

— А ти що тут робиш? — ляпнула я, обережно наближаючись.

— Був у справах, — вимовив зеянин, — а ти? Захворіла?

У його погляді промайнуло непідробне хвилювання. Бідолаха, боїться заразитися.

— Ні, — зітхнула я, — проходила плановий огляд. Я абсолютно здорова. У мене навіть довідка є. І не одна.

І я потрясла стосом файлів у руці. І все ж, що він тут робить? Хворіє? Перевіряється? Прокопується після веселої ночі?

— Радий, що ти здорова. — у його голосі прослизнуло щось невловимо сумне, навіть легка хрипота почулася. — То ти закінчила?

— Так.

Мені не сподобалася посмішка, з якою він відреагував на мою відповідь. Ні, усмішка була нормальною. Чарівною і відкритою. Хальмі як завжди був самою чарівністю. Це мені й не подобалося, адже ця сама чарівність діяла на мене... Не подобалося мені як він на мене діяв. Я відчувала себе мишкою перед удавом, розгубленою, ведомою і... безвольною. Як щоразу перед кимось упевненим і нахабним. У мені прокидалася внутрішня ботанка.

— Тоді сідай. Підвезу. — і чоловік кивнув на заднє сидіння байка.

— Навіщо? — я навіть мимоволі зробила крок назад.

— Тому що нам по дорозі? — він глузливо підняв брову.

Зрозуміла, що поводжуся нерозумно. Повернулася на крок уперед. Вирівняла спину. Відкашлялася.

— А нам по дорозі? — вимовила байдужим тоном.

Він бачив мої незручність і збентеження. Вони його забавляли. Явно його веселила я, яка була нерозпещена чоловічою увагою і поводилася нерозумно і смішно.

— Тіно, я прив'язаний, — Рем показово смикнув за ремені безпеки, що перетягували талію їздця, — і в мене щойно перестала боліти вилиця від твого хука праворуч. Обіцяю бути зайчиком.

Він дуркував, але... погляд був втомленим і загубленим. Якимось порожнім. Тільки зараз помітила. Він ніби боровся із сильним хвилюванням. Я не дуже хотіла їхати з Хальмі, але й поводитися як ідіотка (тобто як зазвичай) я теж не хотіла. Не можу ж я від нього бігати постійно...

Але замість мого голосового апарату тишу розірвало надривне бурчання мого шлунка. Навіть пищання! Мерзенне й огидне, як у кульки, що здувається. Вкинуте в шлунок яблуко, залите кавою, вже розсмокталося, і чорна діра, що утворилася, вимагала нових підношень. Хальмі підняв брову. Я почервоніла, здавалося навіть пара з вух пішла.

— Ти що, не їла? — він насупився і трохи подався вперед, розстібаючи страховку.

— Їла...

— Що?

— Тобі письмово перерахувати? — я розлютилася.

Ось про своє харчування я ще не звітувала. Він хто? Правильно — ніхто. Для Зеї може й цаца, а для мене...

— В усній формі можна, — проронив він.

Дістав. Я схрестила руки на грудях і глибоко зітхнула. Бачить небо, я старалася. Затикала свого внутрішнього гопника як могла... Але його час настав.

— А хочеш я тобі карту намалюю? А?

— Яку карту? — не зрозуміла мрія всіх зейських тіток і кумир молоді.

— Куди ти можеш піти з усіма своїми запитаннями, — заявила я, оминаючи байк, — заодно запитаєш, годують там чи ні.

І пішла. Гордо задерши голову і прикидаючи в умі, звільнять мене за таке хамство чи ні... Але від Хальмі точно муситимуть перевести... От і славно.

— Разом запитаємо, — почула я голос над вухом.

А в цей час мої ноги вже відірвалися від землі й безглуздо бовталися в повітрі.

— Пусти, — проричала я, намагаючись вирватися із захоплення, — або штовхну і зможеш брати найвищі ноти...

Він реально іржав. Усміхався, поки я безрезультатно намагалася завдати непоправної шкоди зейській демографії. Та що ж він до мене пристав як банний лист?

— Яка ти зла, коли голодна, — насміхався він і тягнув мене до байку.

— Та що ж ти до мене пристав!!! — втомлено зітхнула я, повисаючи в його руках. — Робити тобі що, нічого?

— Нічого, — розреготався він, поставивши мене на землю.

Розвернув обличчям до себе.

— Пазл збирати не пробував? Або вишивати?

Сонячні промені забарвлювали його погляд у неймовірні відтінки блакиті, запалювали іскри, схожі на крижинки. І мені коштувало величезних зусиль не тонути в цьому погляді, надто відкритому й проникливому...

— Тіно, давай вип'ємо харфію і поговоримо. — несподівано хрипло попросив він, — Будь ласка. Раз уже ми так до речі зустрілися...

Я не знайшла в собі сили підняти погляд. Так і стояла, ледь не впираючись носом йому в груди. І чого він до мене пристав? Що йому від мене потрібно... і що він робив тут на лікарняному поверсі? Явно не мене вистежував. І це його "будь ласка"... було в тембрі його голосу щось невловимо сумне. Надтріснуте. На рівні відчуттів. Чи мені здалося?

— Наші розмови завжди закінчуються погано... — промовила я, подивившись зеянину в очі.

Щось було не так. Я мало знала Хальмі, але сьогодні він виглядав інакше. Він ніби був загублений. Погляд трохи божевільний...

— Це мені в них і подобається...— відгукнувся він без тіні іронії, — Мені сьогодні так потрібно хоч трохи чогось справжнього...

— Це якого?

— Такого як ти.

Прозвучало це дивно. Якось... довірливо. І дивився Хальмі з німим проханням, ніби реально боявся відмови.

— Я більше люблю каву. — втомлено відгукнулася я. — і якщо ти не будеш лихачити.