Розділ 20

З Різою ми попрощалися в холі. Вона покрокувала кудись до сцени, я вийшла із залу в бік рубки, забрати особисті речі. Пілікнув комунікатор.

 —   Корпоративна лінія,  —   пропищав мікрофон у вусі.

Я навіть із кроку збилася, підняла руку і перевірила ще раз. Точно. Викликають. Тогай. На екрані висвітився код доступу і напрямок, куди йти. Начальство гніздилося у верхніх поверхах комплексу і пристрасно жадало зустрічі зі мною. Деякі частини мого організму напружено стиснулися від страху і невизначеності. А негнучкі ноги понесли до ліфта. Система зчитала код і потягла мене в потрібному напрямку...

 —   Дуже радий особистому знайомству,  —   вимовив мій наймач замість привітання.

 —   Спасибі,  —   пробурмотіла я, ніяково завмерши біля входу в кабінет.

Тогай трохи смикнув куточком рота і жестом запросив входити. Розгублено подумала, що так і не поспілкувалася з ним наживо, від чого в животі все скрутилося у вузол, як бувало завжди при живому спілкуванні. Тогай стояв біля панорамного вікна з видом на пустелю. Високий як більшість зеян, навіть та ж Різа, яка вважала себе коротуном, була на голову вищою за мене.

Волосся було не фарбоване, просто темно -  синє, з ледь помітними червоними пасмами біля скронь, зачесане назад і зібране в куций хвостик. Одягнений був у звичайний одяг для зеян. У хитромудрий і епатажний. Гостроносі туфлі, широкі штани з чорного, з відливом матеріалу. Ансамбль довершував сюртук із коміром- стійкою, чорний, але розшитий у візерунки золотою ниткою, щось схоже на луску чи пір'їнки.

Тогай стояв, заклавши руки за спину, ніби напружено чекав мене в цій позі весь час. Потім обійшов стіл і наблизився, простягаючи руку. Я ніяково відповіла на рукостискання і допитливо глянула на чоловіка. Обсмикнула своє затрапезне вбрання. Тільки поруч із Хальмі я не виглядала тут як бомжик. Рем теж не тяжів виділятися. Усі інші ніби у своїй строкатості змагалися.

 —   Ви хотіли щось обговорити?  —   невпевнено пропищала я.

 —   І обговорити,  —   він усміхнувся і під лікоть підвів мене до крісла,  —   і познайомитися. І похвалити.

Я трохи розслабилася. Рухи Тогая були плавними і розслабленими, але погляд... Так дивитися вчать не на біржі чи в школі ведення бізнесу. У манерах мого співрозмовника було щось невловимо десонуюче з навколишнім інтер'єром. Щось швидкоплинне... те, що мій мозок зчитував, але ще не встиг втілити в зрозумілу форму.

 —   "Аймега" випросила вас для роботи над конкурсними номерами  —   це чимала удача.  —   промовив Тогай, пильно роздивляючись мене,  —   ви відхопили жирну здобич.

Судячи з усього, моє очманіле обличчя було дуже красномовним і без зайвих слів висловлювало все, що цими самими словами я так і не змогла висловити. Тогай моє ошелешення оцінив по -  своєму.

 —   Міро говорив, що ви не були обізнані про шубізнесі Зеї.  —   Тогай м'яко посміхнувся, сідаючи в крісло,  —   "Аймега"  —   флагман нашого шоу. Допомагати їм  —   це почесно. Я думаю, це завдання вам до снаги, а тому дав згоду. Тепер у вашому списку тільки одна група. Вітаю.

Я кивнула словам начальника, обдумуючи те, що відбувається. Отже, "Аймега" (читай Рем Хальмі) випросив мене як персонального візуальника для своїх номерів? Навіщо? Тобто, коли я вчора вранці грала в партизана з пакетом, Хальмі вже планував мене приватизувати?

 —   Я не впевнена, що підходжу для такого завдання,  —   спробувала відмовити я,  —   гадаю, тут повно візуальників із великим досвідом.

 —   Тіно, я розумію ваші сумніви,  —   Тогай знову посміхнувся,  —   але я не доручаю підлеглим справи, яка їм не до снаги.

 —   А мені вона до снаги?  —   сумно уточнила я.

Ясно було, що моя думка тут нічого не вирішує. Це зрозуміло, я найманий працівник і виконую ту роботу, яку мені доручають. Качати права  —   верх ідіотизму. Але мені було дивно, що для повідомлення цієї новини Тогай призначив особисту зустріч, а не вислав листа...

 —   Я просто роблю що вмію,  —   знизала я плечима.

Я професіонал. Я зможу. Я працювала з істотами і гіршими за Хальмі. Але вони не носили мене на руках і не катали нічною пустелею... І в них не було такого пронизливо блакитного погляду…

 —   Ви просто врятували нас. Якщо бути чесним,  —   чоловік усміхнувся ще ширше.  —  Коли Міро бігав по моєму кабінету й обіцяв крутого спеца, я був налаштований скептично. Я дуже задоволений вашою роботою, міс Рікос. Я спостерігав за вами. Ви справді класний спец. І я не міг упустити нагоди сказати вам це особисто.

 —   Спасибі, —   так і не зрозумівши сенсу цієї бесіди, відгукнулася я.

Тогай продовжував виблискувати зубами і свердлити мене поглядом. Я не могла позбутися думки, що він витріщається на мене. Роздивляється і вивчає. Чоловік простягнув руку вбік і зі стіни тут же, шарудячи колесами по пухнастому килиму, вирвався побутовий робот. У його нутрі дзвеніло щось, булькало і хрустіло.

 —   Що будете пити, Тіно?  —   вимовив гостинний зеянин.

Робот зупинився і висунув зі свого нутра поличку з келихами. Там же було й відділення для льоду та крихітні щипчики для нього...

 —   У мене робота,  —   розгублено посміхнулася я,  —   якщо є вода...

 —   Сік,  —   посміхнувся Тогай,  —   ви пили сік із рослини Момо? Їх тут ще звуть пастушими сумками...

 —   Я думала в них вода...

 —   Частково,  —   кивнув чоловік,  —   конденсат. Але ферменти рослини впливають на нього. Це смачно.

І він натиснув якусь кнопку на панелі робота. Задзвенів лід у склянці й зажурчала рідина. За мить механічна рука поставила переді мною склянку з прозорою рідиною, що трохи відливала ліловим мерехтінням. Тогай налив собі щось, що пахло пряно і... алкогольно. Пити хотілося дуже, а склянка приємно холодила руку і дзвеніла крижинками. На смак цей сік нагадував лимонад із відтінками персика, лимона і... трави. Дивний смак, приємний, а ще він приємно холодив, ніби в складі була м'ята чи радше навіть ментол... Я із задоволенням присмокталася до склянки.