Розділ 16

Діру в підлозі залатали, артистам роздали заспокійливе. "Стрілка" зловили і відвезли в невідомому напрямку. А персоналу роздали підписки про нерозголошення, де всім довелося поставити свій автограф. Тепер ми не могли обговорювати те, що трапилося на репетиції, навіть між собою. Далі робочий день пішов у звичному ритмі. Після відкриття фестивалю стало легше, оскільки тепер починалися змагання й інтервали між шоу стали довшими. У гостей фестивалю з'явилося більше часу на прогулянки і скупку магнітиків, а в обслуги фестивалю з'явилася можливість зробити видих. Позмінна робота, вільні години. Тільки нерівномірні були ці вихідні і випадали як випадали... безладно.

— Який дивовижний індивід, — впритул наближаючись до камери пробурмотів чоловік, — зовсім ще малюк.

Зоолог таки знайшовся. Відгукнувся жалісливий і вирішив провести консультацію онлайн і в неробочий час. Адже мій графік роботи, та й життя загалом дуже відрізнявся від життєвих циклів нормальних істот, які після заходу обох Зейських сонць ішли гуляти, відпочивати, спати. Не важливо куди хто з них ішов, але вони всі поголовно йшли з роботи. Мій же графік був дуже часто рандомним і відмовлявся збігатися з графіками працівників зоопарку. А саме вони мені й виявилися потрібні.

Бо знайти потрібного фахівця з екзотів — завдання із зірочкою. Кішечки, собачки, місцеві їхні замінники — будь ласка. Але ось дикі пустельні звірята — ні. І ось із зоопарку мені нарешті відписалися, пропонуючи приїхати і показати їм Шушу. Я б була рада, але ранок у нашій із Міро реальності перестав існувати. Як і поняття стандартний робочий графік. І пан Гінклі увійшов у моє становище і вийшов в ефір у ніч.

— Я годую його фруктами і колючкою цієї вашою пустельною... чагарник...

— Шикао?

— Так, — радісно підтвердила я.

Різа великодушно поділилася зі мною, де продавався її улюблений комбікорм, і дала трішки на пробу Шуші. Шуша не відмовився.

— Мушу сказати, що ви чудова нянька! — усміхнувся Гінклі й поправив камеру на комунікаторі, — Мало хто з місцевих став би так піклуватися про дику тварину. Залишили б і все.

За спиною чоловіка виднілися вітрини з різного виду ящірками. Судячи з усього, жити на роботі доводилося не тільки мені.

— Не можу. Він із мене не злазить...

І я продемонструвала чоловікові Шушу, який знову прилип до моєї руки.

— У природі дитинчата аранів дуже близькі з матір'ю. — з зворушливою посмішкою пояснили мені, — Майже весь час проводять, прикріплюючись до її спини. Материнське тіло більше адаптоване до холоду пустелі і служить малюкові грілкою.

— Він іноді сидить у сумці.

— Але ви ж не в пустелі під відкритим небом і на семи вітрах. — розвів руками чоловік, — Але якщо малюк так до вас прикипів, то швидше за все прийняв вас за маму. Без дорослої особини малюки не життєздатні. Дивно, що він так довго протягнув наодинці. І опинився так далеко від ареалу проживання... Ви де його виявили?

— У коморі концертного комплексу.

— Далекувато для такого малюка- одинака... Мабуть, він шукав тепло і дах. Це диво, що він так далеко зайшов один без мами.

— То може вона зараз носиться по пісках і шукає його? — злякано видихнула я і схопилася на ноги, — може, він відліпився від неї або загрався і загубився?

Моя фантазія вже малювала нещасну араніху з заплаканими очима, яка шукає своє чадо.

— Навряд чи. — заспокоїв мене зоолог, — По- перше, він би точно самостійно, якби вона була поруч, не бігав би пустелею... Сидів би на спині мами. А по- друге, якби мати була жива — вона б його вже відшукала за той період, що він у вас.

— Але я курсую з точки в точку...

— У аранів формується особливий ментальний зв'язок матері й личинки. Мати відчує дитя за сотні кілометрів. У них на кшталт вбудованого компаса. Це особливість будови мозку. Електромагнітне випромінювання...

І я, і вчений втупилися на притихлого Шушу. Бачиш який він, із джепіесом малюк. От би всім так...

— То що тепер із ним робити? — розгублено пробурмотіла я, — У зоопарк здати? Відпустити? Він же рідкісний, раптом це протизаконно...

— Арани це рідкісний, але не вимираючий вид. — похитав головою чоловік, — І його у вас тепер уже ніхто не забере. Без вас він, найімовірніше, загине. Він вибрав вас. Прийняв вас. На самоті він зачахне. Якби ви вбили його матір, він би точно так не реагував. Ви не приховували тварину. Писали в усі інстанції. Оперативно повідомили нам. Проблем у вас не буде. Навпаки, за порятунок такої рідкісної тварини вам належить компенсація... Якщо, звісно, ви згодні залишити звірка в себе.

І він з надією глянув на мене. Я на Шушу. Які тут можуть бути міркування? Він же без мене загине. Прямо ж сказали.

— Звісно. Ми вже подружилися.

— Я оформлю вашу заявку і ми видамо сертифікат. — з явним полегшенням вимовив зоолог, — Тільки потрібно здати кілька аналізів... Це можна зробити вдома і вислати в зоопарк.

І на екрані висвітився список потрібних аналізів на спеціальному бланку.

— Спасибі!

— Вам спасибі! Якщо потрібні будуть консультації, то цей канал зв'язку мій особистий. Звертайтеся.

Зоолог помахав мені рукою і трохи відхилився від камери. Я помахала рукою у відповідь чоловікові і натиснула "відбій".

— То ти сирота? — піднімаючи руку з Шушею, зітхнула я, — Ласкаво просимо в клуб.

У відповідь Шуша зміряв мене своїм задумливим поглядом. Висунув язика на бік. Ось така вона аранська радість. Непомітна. Млява, апатична. Тишу нічної квартири порушував тільки гул посудомийного агрегату і ревіння зі спальні. Міро завалився одразу як прийшов і вже годину моторошно хропів у своїй кімнаті. Іноді складалося враження, що там проводять якийсь обряд із закликом демона... Здавалося, що демон уже з'явився і видає ці потойбічні звуки. Шуша віддано дивився на мене, поклавши свою пташину морду мені на ступню, лежав він на дивані. Відліпився на час. Я сиділа на дивані, підібгавши коліна до грудей і дивилася у вікно, на нічне місто.