Розділ 15

— Вибач, що стала причиною твоєї травми, — Різа розгублено завмерла біля мого крісла, простягаючи коробку солодощів.

Я навіть розгубилася від такої її поведінки. Дожувала бутерброд. Узяла простягнуту коробочку.

— Ти про що?

— Я... ти ж новенька, я мала піти з тобою або замість тебе... Ще й налякала тебе своїми інструкціями...

— Різо, ти вважаєш, що якщо в мене обидві ноги ліві, то це твоя вина? — розреготалася я, — поспішаю запевнити. Це генетична особливість і вміння наносити собі каліцтва в мене з народження.

Різа трохи ширше розплющила свої рожеві очі і зітхнула. Вона виглядала збентеженою, розгубленою і трохи наляканою.

— То ти не злишся?

— Ні, звісно. І не злилася.

Повертіла в руках коробочку з підношенням. Якісь мудровані зейські солодощі. Білі кульки з якоїсь стружки. Міро іноді привозив дивовижі із Зеї як сувеніри. Але такого я не пробувала.

— Давай вип'ємо кави, — запропонувала я, — а?

— Тут у нас тільки харфій у кафетерії, — захвилювалася Різа, — кави в будівлі немає.

Я мимоволі скривилася, згадуючи смак популярного на Зеї напою. Можливо зеян цей напій і бадьорив, але мені нічого не допомагало, крім ванільного лате з льодом. Гарячі напої пити в зейських реаліях було справою складною...

— Знаю, — усміхнулася я, — у мене термос із кавою.

Різа усміхнулася і кивнула. Ми перемістилися в закуток, де розміщувався столик, стільці і нехитра побутова техніка. Але інші колеги рідко тут їли, віддаючи перевагу кафетерію або кафе за межами будівлі. Обід він для зеян був священним і працювати в цей час заборонялося. Ця традиція мені дуже подобалася. І часу виділяли вагон.

Різа заварила свою зелену рідину, я відкоркувала термос, закинула туди льоду з апарату в кухні, залила молоком. Відкрила коробку з "цукерками", дістала ще два бутерброди. Різа поклала на стіл ланчбокс із якоюсь бордовою травою. Я скоса глянула на цей дивний набір продуктів і мені він здався мізерним. Дуже. Обід Різи нагадував водорості, але найімовірніше тут їх бути не могло... у пустелі то.

— Це листя пустельного чагарнику Шикао, — помітивши мій погляд, сказала дівчина.

І присунула до мене лоточок, явно пропонуючи спробувати. Мені від народження все цікаво і тому я із задоволенням підчепила виделкою один листочок. Він був схожий на бордову широку гумку, яка зібралася "воланами" від старості й зношеності. На смак... приблизно такий самий. Ніякий. Не знаю, може це чарівні листочки, але навряд чи ними можна наїстися. Різа була не дуже високою для зейки, хоча вища за мене. Але при цьому доволі худою. Я б сказала худющою.

— Напевно воно поживне, — пробубоніла я, закидаючи в чашку з кавою третю ложку цукру.

Різа на мої маніпуляції дивилася з явним жахом.

— Шикако низькокалорійний і має здатність пригнічувати відчуття голоду, — пробурмотіла дівчина.

— Тоді навіщо його їсти?

— Щоб не набирати вагу, — здивовано відгукнулася Різа.

Я, звісно, розумію, що дівчата звикли перейматися з приводу зовнішності, та й сама я кілька разів залазила на дієту. Потім все ж сповзала і йшла їсти, вирішивши, що при сидячій роботі сидіти потрібно на м'якому, а не на кістках.

— Але ти й так струнка, — видихнула я.

— Не достатньо, — опускаючи погляд, промовила дівчина, — я ще й низькоросла... а це... це...

— Зручно? — з усмішкою підказала я, — компактні габарити спрощують життя.

Різа посміхнулася трохи розгублено і зітхнула.

— У людей інші мірки. Але на Зеї низький зріст вважається потворністю.

— Чим? Чому?

Не сперечаюся, життя у світі спин оточуючих мене дратувало, але я ніколи не комплексувала через зріст. Та я взагалі рідко комплексувала. Голова була

зайнята проблемами більш нагальними і на самокопання сил не залишалося. Різа заглянула у свій лоточок, потім прикусила губу.

— За старих часів ті, хто тяжко працював і носив важкі речі — не ріс. Кістки просідали. І їсти треба було добре, щоб працювати.  А якщо дівчина була високою і худою, значить її не гнула робота і вона могла дозволити собі їсти фрукти і ягоди. Могла спокійно рости і не обростати жиром і мускулатурою. Значить вона володіла тими, хто працював...

— Аристократія, — підсумувала я.

У відповідь Різа зніяковіло кивнула. Що ж у багатьох расах побутувала ця установка, яка диктувала еталони краси. У людей свого часу в пошані була бліда шкіра, як ознака вищої крові. Щупла статура теж... Майже всі еталони краси ґрунтувалися на особливостях зовнішності правлячих еліт. АЛЕ! У період глобалізації та взаємопроникнення культур у галактичному масштабі, стандарти стали чимось непотрібним. І тут таке... середньовіччя.

— Добре хоч на цю посаду змогла влаштуватися без проблем. З моїми- то даними. Вродливим відкриті всі дороги... їм можна вибрати будь- який вид діяльності.

Я відмовлялася розуміти те, що слухала. Які ще дані? Різа була симпатичною і помітною дівчиною. Темне з рожевим відливом волосся, рожеві очі, риси приємні як у більшості зеян. Вона мало чим відрізнялася від дівчат, що білозубо усміхалися мені з галографічних рекламних постерів. Вона вміло фарбувала обличчя і мала чудовий вигляд. І найголовніше, вона була крутим візуальником, прекрасно керувала камерами, виконуючи роботу оператора. Вона була спецом! Та за неї битися повинні були при влаштуванні на роботу.

— Який стосунок зовнішність має до професії? — все ж таки відгукнулася я, психанувши, додала ще ложку цукру в каву.

— На Зеї прямий.

І Різа помітно так зажурилася. Скрутилася над своїм силосом. Я фиркнула і підштовхнула до дівчини ті самі цукерки. Виступати із засудженням традицій іншої раси я не наважилася. У людей теж свої заскоки. У нас усі збожеволіли на спорті, тож я теж була жертвою моди, пробігаючи по п'ять кілометрів на біговій доріжці. Це на Зеї я розслабилася. Але все ж слова Різи мене трохи напружили. Тепер мені багато в чому стало зрозумілим прагнення зеян до вдосконалення себе. Якщо в тутешньому суспільстві всі так схиблені на красі, що через лоповухість не візьмуть на роботу... то я все одно відмовлялася розуміти весь цей маячний уклад життя.