Розділ 12

Я нервово притиснула до грудей Шушу і глянула у вікно. Флаер летів із колишньою швидкістю і на колишньому місці, дотримуючись курсу. Те, що пропонував Хальмі, було дуже цікавим, захопливим і хвилюючим. Але не логічним. За логікою, я мала вийти з його флаера ще на самому початку цієї подорожі. Керуючись логікою я будувала своє життя з Каєм і що? Як там казав Міро? Іноді потрібно просто плисти за течією? І що мені зробить Хальмі? Навряд чи відвезе в пустелю і розчленує.

— Що? – поцікавилась я.

— Сьогодні останній день, коли можна побачити міграцію пустельних істот. У вас їх називають "метелики".

Метелики в пустелі? Я задумалася. Строкаті крила, ніч... Я люблю метеликів. Це дивовижні істоти з блискавично коротким життям. Символ переродження в багатьох культурах...

— Хочу, — рішуче заявила я.

Чоловік кивнув і перевів флаер у режим ручного керування. Машина лягла на крило і заклала крен убік, йдучи з льотних смуг. Міські вогні невблаганно віддалялися, розчинялися в промерзлій темряві. Місто затухало, як загашений маяк, і звідусіль навалювалася темрява, яку розбавляли світлом прожекторів флаера і тьмяним мерехтінням зірок у небі. Пустеля обпалювала флаер холодом і його обшивка вкривалася тонкою памороззю, яка одразу ж танула, перетворюючись на пару.

— Дивись туди, — Хальмі вказав мені рукою в потрібному напрямку.

Далеко попереду в непроглядній темряві розливалося море... Я моргнула і трохи присунулася до вікна, намагаючись розрізнити що там унизу. "Море" блищало і переливалося сріблястим кольором, тремтіло, "хвилювалося", жило.

— Зараз, — він трохи потягнув за штурвал і спрямував флаер униз. — загадай бажання, Тіна Рікос.

Сотні, а може й тисячі блискучих вогників піднялися в небо. Крихітні істоти, що нагадували зовні крилатих риб зі сяючими тілами. Крихітні не більші за наперсток за розміром. Вони м'якою хмарою здійнялися вгору, варто було флаеру пролетіти над ними. Загуділи, зашурхотіли лусочками й оточили літальний апарат блискучою хмарою. Ми виринули з цього вихору в темряву, ніби з морських глибин, а внизу все ще чувся трепет тисяч крил.

— Вау! — завищала я.

Хальмі тільки розсміявся, відкинувши голову назад. Я хіба що не лопалася від емоцій, що розпирали мене. Навіть обернулася назад, роздивляючись мерехтливі плями у вікно, розташоване в торці флаера. Флаер знову лягав на колишній курс, смуга нашого руху накладалася на траєкторію закладеного в комп'ютер маршруту. Навігатор прокладав курс, автопілот узяв керування на себе. Мій співрозмовник спостерігав за моїм припадком захоплення з мрійливою посмішкою, повернувшись усім корпусом до мене і впираючись ліктем у приладову панель.

— Сподобалося? — уточнив Хальмі.

— Так, — я з посмішкою від вуха до вуха відкинулася на спинку крісла. — Це було... ух... просто вау!

У мене відмовила та частина мозку, яка відповідала за нормальну мову. І за логіку. І за обережність. І за...

Тому пропустила момент, коли обличчя Хальмі опинилося надто близько. Салоном розлетівся гучний звук ляпаса. Дзвінкого такого, аж у мене вуха заклало. Обличчя Хальмі стало по-справжньому розгубленим. У вирячених очах читалося потрясіння, а на білій випещеній щоці розповзався червоний відбиток моєї долоні. У сумці знову заворушився Шуша.

Я не спеціально йому врізала, просто, це рефлекси беруть своє. А я рефлекси розвивала десятиліттями, живучи в суспільстві, де кожен сам за себе. Я навіть не встигла зрозуміти, коли ситуація з незручної переросла в настільки інтимну.

     — За що? — образився чоловік.

Я на мить навіть оніміла від такого нахабства.

    — Серйозно? За що?

    — Можна подумати ти цього не хотіла?!

Так. Де і в який момент ситуація звернула не туди? Якою своєю дією я показала, що чогось хотіла? І мені різко перехотілося спілкуватися із зеянами далі. Зовсім. Особливо з цим.

— Зупини флаер! — рявкнула я і смикнула заблоковані двері.

Цікаво, якщо я розквашу ніс зірці планетного масштабу, мене посадять чи повісять? Тому краще ретируватися хай і головою об дорогу.

— Де? Ми на третій смузі? — розтираючи щоку, вигукнув Хальмі.

Він тер щоку і розгублено поглядав то на мене, то на Шушу, який бурчав у сумці. Я тримала сумку з усією силою, на яку була здатна, і тільки це не давало злісній пустельній личинці випустити кишки нахабній зірці. А флаер продовжував мчати вже над містом, дотримуючись прокладеного курсу.

— Посади і зупини! — проричала я.

— Не казись!

Хальмі закотив очі і з глузуванням фиркнув. Дивно, але на мить мені здалося, що Хлопчик- Зірка, приховував за роздратуванням... сором. Червона пляма від моєї долоні трохи потьмяніла, а ось червоні плями на шиї тільки наливалися рум'янцем. Чи це злість? Явно ж, що до такого ставлення він не звик.

— Або ти зупиниш сам, або я вийду на ходу...

І показово смикнула двері. Нехай заблоковано, головне показати рішучість.

— Ти ненормальна? — закричав чоловік, але висоту флаер знизив.

— А ти нормальний?

Хальмі трохи знітився. Насупився. На його гарненькому писку відбилася ціла гама почуттів. Від нерозуміння до розгубленості. Сором. Він знову обернувся до мене.

— А що я мав подумати? — пробурмотів він, — Спочатку впала мені на голову, потім під ноги... потім у флаер залізла. Я подумав, що ти клеїшся до мене...

Від такого нахабства я навіть розгубилася. Настільки сильно, що на мить навіть дар мови втратила, тільки пихтіла й відкривала рот, як риба на березі.

— Ти його сам біля мене зупинив! — проричала я, з жахом чуючи, як Шуша прогризає дірку в сумці, прагнучи мене врятувати.

— І ти сіла! Що я міг подумати?

Приголомшлива логіка!

— Міг подумати, що це випадковість. Ні?

— У моєму житті випадковостей мало, — відвертаючись від мене, пробурчав Рем, — Якщо поруч опиняється дівчина, то це за наміром.

— Ти сам запропонував підвезти! А потім повіз дивитися на ці ваші літаючі хто там...