Розділ 11

Хальмі виглядав не менш очманілим, ніж я. Уявляю. Сидів собі у флаері, а тут до салону ввалюється розпатлана дівиця і як ні в чому не бувало вмощується в крісло, відкидається, заплющує очі і ... чекає чогось.

— Ви не таксист, — брякнула я.

— Я в курсі, — відгукнувся чоловік.

За вікном флаера з'явилася моторошного вигляду синьошкіра фізіономія.  Синя шкіра, червоні очі й гори м'язів. Голова повністю лиса, роздвоєний язик... Ну хто це міг бути окрім як житель сузір'я Пегаса? Про уміння пегасців ламати кістки, зуби і більш міцні предмети знали всі. Через постійні громадянські війни в рідному сузір'ї, пегасці розлетілися по всій галактиці. Улюблений вид діяльності — найманство всіх видів. Армія, охорона... не зовсім законна діяльність... Я подумки стиснулася і помолилася за упокій... себе.

— Вільний, Пірсе, — махнув рукою Хальмі, — це свої.

Пика покосилася на мене і зникла. Я мріяла ввібратися в оббивку крісла й уникнути продовження цієї ганьби, але ретируватися все ж треба ніжками... у двері.

— Я теж того... піду.

І потягнула ручку дверей, впускаючи в салон холодне повітря пустелі. Тільки вийти не дали. Хальмі потягнув дверцята і зачинив їх, на мить присунувшись непристойно близько.

— Куди?

— Чекати таксі, — знизала я плечима і трохи зсунулася до дверей.

Він одразу ж повернувся у звичне положення за кермом, але все ж розвернувся корпусом до мене.

— Тут чекай, — абсолютно спокійно вимовив чоловік, — стирчати на холодному вітрі немає жодної потреби. До речі, як самопочуття?

Говорив він спокійно. Доброзичливо.

— Нормально, — сторопіла я, — Дякую.

У руках моїх ожив комунікатор. На моніторі висвітилося фото Міро, зроблене ще за тих давніх часів, коли мій друг не був схожий на новорічну ялинку ні кольором волосся, ні кількістю аксесуарів.

— Так, — обережно вимовила я в мікрофон.

Хальмі тактовно повернув голову від мене до вікна і задумливо побарабанив пальцями по штурвалу флаера. Справ у нього немає  чи що?

— Крихітко, схоже тобі теж доведеться спати стоячи, — почувся голос Міро, — таксі відписалося, що виклик скасовано через ускладнення в парку. Я спробую викликати інше, але ти повертайся в будівлю, а то задубнеш там стояти.

Міро кричав у динамік за своєю звичкою, ніби я була глуха. Він завжди був гучним, але в тихому салоні флаера його голос звучав дуже виразно. Я не встигла відповісти. Хальмі абсолютно нахабно вихопив прилад із моїх рук і спокійно промовив у слухавку:

— Не задубне. Усе під контролем.

— Це хто там? — насторожився Міро.

— Хальмі, — відгукнувся хлопець, — вважай, що таксі приїхало вчасно.

І без зайвих слів хлопець завів мотор. Міро затих. Я... я щось перестала керувати ситуацією. Мене на Зеї останнім часом кудись вели, несли, везли... Потім опритомніла і висмикнула з рук Хальмі мій комунікатор. Що це за витівки?

— О, чудово. Відбуксируй нашу леді до дому. Спасибі, — вигукнув Міро, — Бувай, Ті.

І дав відбій.

— Вбивай адресу, леді — Хальмі розгорнув у повітрі панель навігатора.

— Не потрібно, — пробурчала я, — я таксі викличу... Я почекаю.

Хальмі дратував своєю самовпевненістю. Він поводився так, ніби... ніби... Ніби він тут головний. Ще й харизмою своєю красувався, виблискуючи білосніжними зубами та сяючи бірюзовим поглядом. Дратував.

— Спати стоячи весело, але незручно, — розсміявся Хальмі, — вбивай адресу, Бідося. Я хоч буду спокійний, що ти дійшла до дому без втрат. А то знову звалишся десь.

Я на його думку зовсім дурна? Хоча... згадала якою він за цей час мене бачив... Мовчки вбила адресу.

— Якщо вам нема чим зайнятися після репетицій, то...

— Куди ж я поїду після того, як ти стояла синього кольору на сходах, — струснув волоссям хлопець, — ти ж мені тепер спокою не даси. Совість загризе. А околієш, ходитимеш за мною примарою.

І знову підморгнув. Павич. Самовпевнений нарцис... Хоча, якби від мого вигляду непритомніли всі баби від малого до великого, я б теж зазналася. Я читала коментарі під фото Хальмі... множинні оргазми в письмовій формі.

— Одразу б сказали, що від нудьгуєте, — вимовила я і щільніше втиснулася в сидіння флаера.

Чоловік обернувся, а потім простягнув руку для потиску.

— До мене можна на ти і просто Рем. Ми стільки пережили разом, що субординація вже зайва.

— Тіна Рікос. — сухо відгукнулася я, потискаючи руку у відповідь.

— Ласкаво просимо на Зею, Тіна Рікос, — так само стискаючи мою руку, промовив Хальмі.

Де і в яких інститутах вчать так посміхатися? Широко, білозубо, відверто і весело. По- дитячому. Ямочки на щоках і блиск в очах. Від цієї посмішки захотілося посміхнутися у відповідь, так само абсолютно по- дитячому показуючи всі тридцять два, не замислюючись над тим, який ти маєш вигляд. У мене з'явилося дивне, знервоване відчуття, руку мою, до речі, він так і не відпустив. Я сиділа як дура, не розуміючи, як поводитися і як сприймати поведінку зеянина. Я не особливо була впевнена, що знаю всі нюанси поведінки на цій планеті. Рамки гостинності. Норми пристойності...

І тут у Шуші почалися корчі в сумці. Звірятко переверталося і шипіло, явно висловлюючи протест на наявність чоловіка в безпосередній близькості від мене. Якщо ця потвора зараз знову почне істерити, то мене вже нічого не врятує. Замкнутий простір, істеричний Шуша, дорога... Надія тільки на автопілот.

— У тебе сумка гарчить, — розгублено вимовив Хальмі.

— Угу, — зітхнула я, обережно витягуючи пальці із захоплення чоловіка — вона в мене ревнива.

Хальмі моргнув і втупився на мене нерозуміючим поглядом. Розстебнула сумку, з якої одразу ж з'явилася голова Шуші, обвішана проводами від зарядок для гарнітури і планшета. Шуша був грізний і страшно обертав очима, які витріщив ще сильніше.

— І хто це? — з усмішкою уточнив Хальмі, роздивляючись Шушу, — дивне таке. На пустельну ящірку скидається. У звірків із пустелі в усіх таке строкате забарвлення. Але таких я не зустрічав...