Розділ 10

Я все ж дісталася до ремонту камер. Після відвідин лікаря стало спокійніше. Переломів у мене не знайшли, вивихів і пошкоджень внутрішніх органів теж. Після уколу знеболювального стало легше ходити, але складніше сидіти, тому я не тільки без проблем займалася ремонтом камер, а й іншими роботами у вертикальній площині. У сидячій позі було складніше, але виходу не було, і я скрючилася в кріслі, супроводжуючи виступ нових груп.

Цей вечір, що переходив у ніч вереску, вереску і музичної феєрії, минув для мене менш томно. І на мою радість закінчився. Усі розповзлися по домівках. І мене кликали з собою, але... Мені потрібно було чекати Міро, щоб доїхати до дому, тому, після того, як інші співробітники пішли з операторської, я вирішила навести лад на полицях з обладнанням і запчастинами.

Шуша обережно висунув голову з сумки і позіхнув. Я продовжувала розкладати мотки кабелів на полицях. Шуша виповз із сумки і шубовснувся на підлогу. Солодко потягнувся, висовуючи язик. Судячи з даних з енциклопедії, він був нічним звіром, оскільки до заходу сонця єдиною його активністю було дихання. В іншому Шуша косплеїв колоду. У пустелі дуже спекотно вдень і все мало- мальськи розумне життя намагається поповзти геть і перечекати. Ночі на Зеї були прохолодними, але життю не заважали. Життя на Зеї взагалі було підпорядковане сонцям і активізувалося після їхнього заходу.

— Прогулятися вирішив? — з усмішкою промовила я.

Звірятко почапало до мене. Потім так само меланхолійно піднялося по нозі. Поповз далі і, зручно примостившись на плечі, знову затих.

— Швидко ти, — підсумувала я і продовжила ритися на полицях. — марафони явно не твоє.

Після прибирання на полицях, вирішила провести ревізію запчастин. Виявила, що деяких найбільш ходових немає. Концерт це аврал. Аврал це паніка... Відсутність часу і витрата його на біганину на склад... Прикинула, що часу в мене повно, вирішила прогулятися в підсобку і принести звідти потрібне. Написала по комунікатору Міро, де мене шукати, і потопала. Ключ- картка гидко пискнула, відкриваючи темні засіки всілякого технічного скарбу. Автоматично ввімкнулися лампи. Світло засліпило і дезорієнтувало, мене навіть хитнуло від несподіванки.

 Шуша запищав, підняв дибки луску і, розчепіривши крила, кинувся ховатися. Під полицю з коробками.

— Стояти! — запищала я, — Шушик, там цінна апаратура. Стій ненормальний.

І пірнула слідом за звірком у запорошені закутки з коробками. Шуша забився за величезний контейнер із кабелями. Мені ще не вистачало, щоб звірятко знову почало метатися в істериці, розкидаючи все навколо. Я й так ношу його на роботу напівлегально.

— Полохливий ти мій. Іди сюди, — зітхнула я і простягнула руку до звірка.

Шуша висунувся зі своєї щілини тільки оком. Недовірливо глянув на мене.

— Будь сонечком і виповзи весь, — проповзаючи далі, попросила я, — якщо ти щось зламаєш мене звільнять. Якщо я голодуватиму, то першим зжеру тебе. Врахуй. І плювати я хотіла їстівний ти чи ні!

Шушу все ж довелося витягувати, відсуваючи коробки. Витягуватися сам Шуша відмовлявся. Незабаром ящера, який пискнув, вдалося схопити за шкірку.

— Невростенік пустельного походження, — вилаялася я, саджаючи звірка в кишеню на стегні, — заспокойся, лускатий панікер.

І повернулася рухати шухляди на місце, щось заскреготіло по підлозі. Неприємний металевий звук. Я лягла на підлогу, розшукуючи джерело цього мерзенного звуку. Щось маленьке, ледь помітне, на кшталт розплющеної монетки, застрягло під ящиком. Підчепила сміття пальцем і з полегшенням видихнула. Мабуть робот- прибиральник загнав цю штуковину туди, коли проводив планове прибирання. Усе ж у таких закутках, заставлених мотлохом, мають прибирати прибиральники з руками і ганчіркою.

Уже зібралася викинути сміття в кошик, коли все ж вирішила глянути номінал монетки. Може моя знахідка "пригостить мене кавою"? Глянула і задумливо вилаялася. Замість монетки на моїй долоні лежав нейрочип... Стандартний чип для нейропрограмування, такий самий точно був імплантований у мій власний мозок...

А цей лежав розплющений і понівечений на моїй долоні. Я обережно перевернула його пальцем. Чип сплющило не від шухляди, він не розкачає на коржик такий прилад. І ще цей бурий нагар... Річ явно була у вжитку.

— Крихітко, вали додому без мене, — заявив Міро, пафосно відчиняючи двері підсобки, які я підперла спеціальною розпоркою, — цей дурдом надовго, я спатиму на робочому місці стоячи як кінь. І то, якщо час буде.

Міро притулився плечем до дверного укосу, зверхньо глянув на мене, освітлений яскравим світлом галагенової лампи.

— А ти чого по підлозі повзаєш? Настільки втомилася?

Гаразд, зі знахідкою розберуся потім. Потрібно буде запитати, може хтось загубив. Навряд чи він випав із коробки. На складі такої апаратури немає точно. Не з голови ж він вивалився? Якщо нікому не потрібен... То згодиться. Вроджена запасливість була моєю головною проблемою. Я запхала понівечений чип у кишеню штанів і піднялася на ноги. Викинути чіп я не наважилася, адже це носій даних. Хоча навряд чи з нього вже щось перепишеш після такого ось пошкодження.

— Шушу ловила, — зітхнула я, обтрушуючи пил із колін, — що в тебе сталося?

— Творчий процес стався, — зітхнув Міро, — Мозковий штурм у нас, якщо до бійки не дійде, то завтра затвердимо останню версію костюмів і декорацій для закриття шоу. Я викликав таксі, тож хвилин за десять поїдеш додому спатоньки. А завтра я надішлю запит, щоб твої відбитки внесли в код доступу на моєму флаері.

— Дякую, — зітхнула я.

Міро звично послав мені повітряний поцілунок і зник у яскраво освітленому коридорі. Концертний комплекс майже спорожнів, тільки зрідка пробігали такі ж опівнічники як Міро. Обидва сонця Зеї згасли, супутників Зея не мала і надія була тільки на штучне освітлення диво рослинами, якими був засаджений кожен куточок. Ночі Зеї були непроглядно темними. І прохолодними.