Розділ 9

— П'ята праворуч зависла. — зітхнула Різа, поправляючи навушники.

Це перше що я почула від своєї колеги після чергового "Привіт" у перший день на робочому місці. Різа здавалася похмурою і замкнутою. В її рожевих очах відбивалися тільки відблиски моніторів, а сам погляд був спрямований у себе. Вона не спілкувалася з колегами. На перервах слухала музику у своєму куточку і жувала мізерний обід. Я поки що не намагалася заговорити першою. Вирішила, що якщо зеянка така замкнута, то мій буйний інтерес її дратуватиме. І ось привід поговорити випав сам собою.

Крім створення свята, візуальники так само відповідали за злагоджену роботу апаратури. Так, її роботу запускали мозковими імпульсами візуальника, який має доступ до системи. Але ось поломку або візуальний огляд віртуально не проведеш. Усе робилося по— старому. Ручками.

А ще потрібно здійснювати приймання обладнання, що завозиться. Перевірку складу і комори за сценою... Візуальники з усіх відділів зранку повзали концертним комплексом, як таргани в момент увімкнення світла на кухні. Швидко, але безладно. Хтось перевіряв галопрожектори, хтось світло. Когось взяли в оборот декоратори, для розробки руху складних декорацій. Тож невдовзі "розібрали" всіх, крім нас із Різою. Ми залишилися тестувати прожектори для галограм. Різа мабуть завжди цим займалася, а я... цього разу мене залишили для "дбайливої акліматизації" на робочому місці.

 Апаратуру завжди тестували перед концертом, щоб усе працювало як годинник. Тож робочий день у всієї обслуги починався раніше вистави і закінчувався задовго після закриття. А іноді й не закінчувався кілька діб. Спати з розплющеними очима вміють багато хто в шоу— бізнесі. Таке перепрацювання системою не фіксувалося і було допустимим. Коли працює весь фахівець, а не окрема частина його мозку... хто тут заборонить.

— Не схоже, — розгортаючи схему камер, пробубоніла я, — більше схоже що вона заїла. Або контакт відійшов, або шарнір защімило.

Таке бувало. Нове обладнання виходило з ладу навіть частіше, ніж старе. Старе вже звикло до навантаження. А нове навіть у тестовому режимі могло не показати можливих дефектів. І я розгорнула внутрішню діагностику роботи камери. Різа сумно глянула на свій екстремальний манікюр... Я тільки усміхнулася, не відводячи погляду від монітора.

— Думаю, поломка там мізерна, — відмахнулася я, — підйомник запустиш?

Я згорнула монітор над пультом, поправила навушники, запускаючи функцію віддаленого зв'язку з операторською. Це допомагало координувати роботу персоналу.

— Ти сходиш? — з явним полегшенням прошепотіла дівчина.

Я вже зіскочила з крісла і потопала до полиць з обладнанням. Тут були мотки дротів і кабелів, скоби для кріплення дротів до стін. Роз'єми, стікери, мікросхеми. Усе потрібне було під рукою, на випадок поломки обладнання в операторській. Бігати в комору, чекати ремонтника... Ви уявляєте це під час "гарячої фази" робочого процесу? Візуальник мав уміти усунути неполадку сам в авральному режимі і в найстисліші терміни. Поки один колупався в апаратурі, інші страхували його з програмою. Звична практика. Одинакам— ізуальникам було складніше, але й обсяги робіт у нас були меншими в рази.

— Легко, — загрібаючи в руки викрутки і паяльник, заявила я, — Я люблю в залізі колупатися.

Склала інструменти у футляр. Такого вдячного погляду у свій бік я не очікувала. Шуша завозився в сумці, і я обережно поплескала по ній долонею... Потім подумала, що може бути рецидив як уранці. Почне голосити тут, доведе Різу до інфаркту, а мене до звільнення. Тож футляр з інструментами я сунула в компанію до Шуші. Шуша не протестував, любовно обвився навколо коробки і знову заплющив очі. Він дивним чином збуджувався тільки коли я вирішувала залишити його самого. А так був флегматичний до жаху. Іноді викликаючи бажання потикати в нього пальцем або промацати пульс.

Поки йшла в зал, запустила ще одну перевірку камер. Якщо є ще поломка, то гарнітура виведе панель з інформацією. Або Різа щось виявить. І легкою ходою, поскакала я вниз по сходах, прямо в концертний зал.

— Тіно, заодно перевір п'ятнадцяту і восьму, — пролунало в мене у вусі.

Досить несподівано і раптово голосно. Налаштування гучності злетіли чи що? І тут же, перед очима вискочила панель зі схемою камер, де проблемні були позначені червоним. Зазвичай я легко справляюся з кількома справами одночасно, але цього разу щось пішло не так... Точніше я пішла не так, не туди і без належної концентрації. А на гранітних сходах це не найкраще заняття.  Сходи були невисокими, сходинок п'ять.

Пам'ятаю тільки, що, починаючи падати, я одразу притиснула сумку з Шушею до грудей і спробувала згрупувати тіло настільки, наскільки це можливо при падінні зі сходів. На щастя, ребрами я перерахувала тільки останні три сходинки, а далі інерція протягла мене ще метра три рівною підлогою. Я не пручалася і дозволила силі тертя завершити цей процес без моєї участі.

Загальмувала я об щось. Або когось... Дихаємо? Моргаємо? В очах темно?  А, це кепка на очі сповзла... Тоді жити буду.

— Ціла? — уточнив хтось турботливий.

Значить це не колона. Ну хоч не збила служителів муз як кеглі. Я не заробляю настільки багато, щоб оплачувати простій поламаних зірок.

— Усе добре — впевнено заявила я, — якщо досі не розвалилася, значить і не розвалюся.

Кепку з моїх очей обережно зсунули. Рем Хальмі сидів поруч зі мною навпочіпки і дивився з явним переляком. Не дарма мені цей голос здався знайомим. Щось я часто падаю в його присутності. Того й гляди це стане традицією... Не дай Боже.

— Упевнена? Таке падіння було...

— Можу уявити, — сідаючи, промовила я, — але як безпосередній учасник, можу вас заспокоїти. Усе начебто в нормі. Просто тяжіння Зеї явно не на моєму боці...

Деякі частини тіла боліли, але явно небезпечних травм не було. Сподіваюся. Хальмі видер з моїх рук притихлу сумку.

— Тобі б потрібно в медпункт, — ривком, поставивши мене на ноги, пробурмотів чоловік.