Розділ 7

— Ну, лети давай, — пробурмотіла я, дивлячись на свого врятованого звіра.

Ми витрусили тваринку з сумки на землю якраз у внутрішньому дворику концертного комплексу. Звір розпластався на землі й виглядав остаточно прибитим. Або втомленим. Або напівдохлим.

— Або повзи, — висунув пропозицію Міро, — звалюй на волю, коротше...

Тварина завмерла на місці і втупилася на нас своїми виряченими оченятами, в яких відбивалися і я, і Миро, і будівля за нашими спинами. А потім тварюшка подріботіла до мене. Точніше поповзла, виляючи тілом і перебираючи лапками. Одну лапку все ж було пошкоджено, і звірятко шкутильгало. Я, звісно, дала задню і ледь не звалилася на сходинки перед будівлею, але Міро втримав.

— Закінчуй спроби вбитися, — заіржав мій друг.

А тварюка наступала. Обережно поклала передню лапу мені на черевик. Другу. Жалібно заглянула в очі.

— Я не зрозуміла, то ти від мене з криками бігав, то тепер іти не хочеш! Де логіка?

— Це тварина, Ті.

— Але логіку ж ніхто не скасовував!

А тварюка тим часом уже повністю залізла на мій черевик.

— Може він до тебе встиг прив'язатися, поки ти за ним повзала? — висунув гіпотезу Міро.

— Угу, темрява і тісний простір дуже сприяють романтиці.

— Це кохання!

— Це проблема! Що нам із ним робити?

— Усиновити?

Я глянула на тварюку, яка натурально обіймала мою ногу і продовжувала зображати безмежну прихильність.

— Схоже, мене вже уматерили... Як думаєш, не може це бути дитинча?

— Я нічого не думаю, я навіть не уявляю що воно таке. — видихнув Міро і звернувся до тварини, — Ти що таке?  А?

У відповідь повний вселенської скорботи погляд. Створіння від моїх штанів відліплятися відмовилося. Ніби приросло. Прикрило блаженно очі. Міро вилаявся, але коли спробував із силою відірвати від мене птахо— ящера, у відповідь ця істота страшенно зашипіла, явно натякаючи, що мене цілком або принаймні мої штани вона приватизувала.

— І що з цією приблудою робити? — скривився Міро, — може воно скажене?

— Не схоже, — без проблем беручи тварину на руки, промовила я, — увечері вирішимо що з нею робити далі, а поки що побуде зі мною.

— Де?

— У сумці. Я все одно далі операторської не виходжу...

Звір без проблем дався в руки, так само прикривав очі й часто дихав. А потім почав обіймати мою руку.

***

Армагеддон офіційно було відкрито. У цій операторській нас було п'ятеро на будь-який смак, колір і фасон, так би мовити. Дві дівчини (я і ще одна зеянка) і три хлопці. Ще одна людина, кассіопеєць і хлопець з альфацентавра. Тільки гуманоїдні види, і тільки ті, у кого був мозок і вміння ним користуватися. Жодної дескримінації, чиста наука. План концерту висвічувався на загальному табло. У кожного візуальника в кімнаті був свій список артистів і опис номера. Списки змінювалися, щоб потім не було претензій, що в когось візуальник крутіший. Мені через "раптове працевлаштування" розписали все від "а до я". План роботи робила майже на коліні. Одним словом проходила тест на стресостійкість в екстремальних умовах.

Я обережно відкрила сумку і зазирнула в неї. Звірятко згорнулося клубком і мирно спало, залишивши від запропонованого йому зейського "яблука" тільки хвостик. Це був третій плід, "всмоктаний" твариною. Першим звір заковтнув пиріжок із зейським "горохом". Я побоялася, що тварина подавиться, але їжу без проблем проковтнули. Потім були ще два яблука... склянку води звір випив без проковтування — всмоктав як помпа. З останнім яблуком звірятко заснуло... але ось і його час настав. Міро пожартував, що цей монстр і нас заковтне, але було видно, що тварина просто зголодніла.

 Невідоме звірятко поводилося миролюбно і спокійно, ніби й не билося в істериці ще кілька годин тому. Перед походом в операторську я жартома сказала звірику: "Твоє завдання сидіти тихо і нічим себе не видавати". Звір віддано зазирнув мені в очі і покірно завмер на дні сумки. Я списала це все на збіг, але Шуша (так про себе я обізвала звірка) і справді сидів як миша під віником і ніяк мене не турбував. А потім його зморив здоровий "ситний" сон.

Задзвенів перший дзвінок. Загорілися табло перед кріслами, запалилися вогні на сцені. По екранах попливла назва шоу "Пісні пісків і зірок". Поетично. Застаріло... Звірилася зі своїм списком груп. "Моя група" йшла п'ятою, все ж дали можливість віддихатися й увійти в ритм. Не першою в бій кинули. Були ще візуальники, в інших кімнатах, але кількість музикантів була величезна, і, окрім їхніх номерів, треба було ще й оформляти відкриття, проєкції біля входу в зал.

Усі ролі були розділені й пораховані, і випадання із системи одного гвинтика дуже цю систему розхитувало. А ще мізки... їхні можливості не безмежні, і законодавство суворо регулювало час роботи візуальника в "бойовому режимі" так би мовити. І якщо порушити цей пункт, можна добряче так влетіти на штраф... Мені й справді тут усі мають у ногах валятися! Подумки поправила собі корону, щоб не сильно тиснула і не заважала сприймати реальність тверезо. Потім ще й вилаяла себе за зарозумілість. Усе. Поїхали.

 Звірилася з темою спецефектів... Усе просто і звично, я часто працювала на концертах у такому режимі. Зараз була черга іншої дівчини з моторошного вигляду манікюром, який можна було в разі чого використовувати для самооборони. Її представили мені як Різу. Я відкинулася на спинку крісла і трохи розім'яла шию.

На сцену вийшов якийсь "нерівномірний натовп". Явно співаки і підтанцьовка. На подив, коли весь цей натовп вишикувався і заграла музика, виявилося, що співаків усього троє. До цього на сцену висипало чоловік по десять, і всі співали- танцювали у складі одного гурту. А тут усього лише троє.

Хлопець із синьою шевелюрою, чорнявий і блондин. Я примружилася і подалася вперед... Стоп. Це ж на їхні голови я нещодавно впала? Забарвлення точно схоже. Точно вони... Тепер хоч вийшло їх роздивитися без запаморочення і пекучого почуття сорому. Рослі, доволі сухорляві, як і всі на Зеї. Тут рідко зустрічалися качки, тут подібна статура не вважалася красивою. У дівчат наявність помітних м'язів вважалася потворною. Ці були якраз типово-канонічними, у стандартах Зеї. Худі й довгі.