Розділ 6

Випала я ефектно. З вигуком "уй- йа" моя верхня частина організму вивалилася в кімнату і зависла, бо я встигла розчепірити ноги, призупиняючи своє миттєве випадання і вбивання об підлогу.

Сповзала повільно (не миттєво так уже точно), судомно затискаючи в руках сумку, що кричала дурним голосом. Бережи Господь інженерів Зеї. І гурток гімнастики, який я відвідувала в дитинстві.

На жаль, як не розчепірюйся, а присосок на ногах у мене не було, а ось черевики більші на один розмір — цілих два. І заплющивши очі, я з вереском полетіла вниз, залишаючи правий черевик у вентканалі. Лівий виявився поряднішим і залишився при мені.

— Тримаю, — повідомили звідкись згори.

Я розплющила очі і втупилася на пару кросівок якогось неймовірного розміру. Я в таких можу спокійно ставити рекорди на лижних трасах.

— Дякую, — подякувала я кросівкам, сумка в моїх руках жалібно рохнула і затихла.

Виявилося тримали мене якраз за ноги над підлогою. Якого ж зросту був той, хто мене тримав, якщо я не торкалася маківкою паркету? Незабаром поруч з'явилися ще кросівки й одні лаковані туфлі. Після параду чоловічого взуття світ різко змістився і незабаром я вже стояла у звичному положенні, з запамороченням у голові. Сумка мовчала. Мабуть, вміст заколисало.

— Ціла? — пролунав усе той самий спокійний, буркітливий баритон.

Володар баритона ще й притримував мене за плечі, що унеможливлювало мою повторну спробу познайомити череп із паркетом. У тиші, що повисла, почувся ляпас. Мій правий черевик поспішав до господині. Сволота.

— Так одразу вагаюся з відповіддю, — ошелешено відповіла я, — ще кров від мозку не відлила... Але якщо нічого не відпадає... то вже не відвалиться точно.

Кімнатою прокотився дружний чоловічий сміх. Це гримерака? Ага. І я все ж озирнулася. Перше, що потрапило в поле мого зору, це синя грива хлопця, що з цікавістю роздивлявся мене. Високий, вдягнений у якийсь підстрелений балахон і тісні штани. Оригінальний тип. Сережок штук десять, персні, ланцюжки. Хоча, чого я чекала від Зеї? Гарненький, зі сріблясто- бурштиновими очима, що іскрилися сміхом. Такими ж мерехтливими, як у всіх на Зеї.

— Ті? Ті, ти де? — почувся голос Міро в коридорі.

Синій глянув на мене і підняв брову. Я кивнула і вказала пальцем на свій бейджик з ім'ям і прізвищем.

— Вона тут, — вигукнув хлопець із чорним волоссям, що стирчало, як у їжака.

Тупіт у коридорі посилився, у двері тихо поскреблися.

— Тук- тук, — пролунало за дверима, а потім у кімнату влетів Міро, — я думав, ти вбилася!

Міро помахав усім у кімнаті на знак привітання. Обережно прошмигнув усередину.

— Ми думали почався землетрус, — пролунало за моєю спиною.

— Така дрібна, а наробила стільки галасу, — продовжував потішатися "синій".

— Вона така, — незворушно підтвердив Міро і дбайливо підтягнув мої формені штани, що почали сповзати, — струсливо - приголомшлива.

До демонстрації білизни справа не дійшла, тільки вузьку смужку шкіри між футболкою і штанами засвітила. Не критично, але пояс однозначно потрібен інакше новий конфуз не за горами буде.

— Вибачте за те, що налякали, — зніяковіло промовила я і озирнулася. — Я не хотіла так різко з'являтися. Сьогодні мій перший робочий день.

Він стояв так само, тримаючи мене за плечі, і явно стримував сміх. Високий, широкоплечий, з абсолютно білим, кучерявим, розпатланим чубчиком, що закриває очі. Нижня губа прикушена, в очах танцюють іскри сміху. У цього очі були з бірюзовим серпанком... ніби маленькі галактики кружляли навколо чорної зіниці.

— Заблукала? — уточнив блондин.

Ви зустрічали обличчя, які одразу "чіпляють" погляд? Обличчя, за якими одразу не зрозумієш красиві вони чи ні... Хоча це була моя особливість, коли я "дробила" обличчя співрозмовника на фрагменти і вивчала їх. У Кая були красиві пальці й профіль... у Міро неповторна міміка і жестикуляція. Красивим для мене часом були не обличчя і фігури, а їхні фрагменти... Відчуття від них... Коротше, я дивна.

Ви зустрічали обличчя, які одразу "чіпляють" погляд? Обличчя, за якими одразу не зрозумієш красиві вони чи ні... Хоча це була моя особливість, коли я "дробила" обличчя співрозмовника на фрагменти і вивчала їх. У Кая були красиві пальці й профіль... у Міро неповторна міміка і жестикуляція. Красивим для мене часом були не обличчя і фігури, а їхні фрагменти... Відчуття від них... Коротше, я дивна.

Це все профдеформація, я живу у світі зорових образів і сприйняття всього навколо тому не зовсім типове. Ось у блондина були абсолютно неймовірного розрізу очі. Трохи розтягнуті до скронь, із чорними віями. І контур губ... трохи "примхливий", але чіткий, чуттєвий... Лінія щелепи рівна, мужня, ніби під лінійку виведена. Я спіймала себе на думці, що відверто витріщаюся на мужика і відвела погляд. Огидна звичка роздивлятися оточуючих була в мене з дитинства. І як не старалася, я її не позбулася. Але обличчя блондина приковувало увагу, притягувало, а погляд ніби гіпнотизував... Так само, борючись зі сміхом, хлопець нахилився і підняв мій черевик.

— Схоже, це твоє, — промовив блондин, простягаючи мені черевик.

Усе ж усміхнувся, загравши ямочками на щоках, але на відвертий регіт ще не зірвався. І ця його посмішка зіпсувала все враження. Нахабна, трохи самовдоволена, підняте підборіддя і погляд зверху вниз. Він знав, що гарний. Знав, що подобається жінкам... Мене навіть пересмикнуло від цього індивіда. Відразу видно, що бабій, мабуть, змінює жінок як рукавички... Хоча, вони сто відсотків самі раді, шикуючись у черги під дверима гримерки. Недоречно згадався Кай, готель... рожевий пеньюарчик... Я поспішно відвернулася від чоловіка.

 "Синій" уже відсміявся і з цікавістю роздивлявся мою сумку, що почала пищати в руках. Брюнет так жодного разу й не посміхнувся. Лише задумливо подивився вгору, де зяяла дірка від вибитої решітки. Підняв її з підлоги і спритно приладнав на місце. З таким виглядом... дивний він був, ніби відморожений. Або сердитий. Хоча, я звалилася в гримерку перед виступом... я б на його місці сердилася.