Розділ 5

Контракт прийшов мені на пошту. Саме начальство постукалося через відеозв'язок і висловило радість, що я вливаюся в їхній дружній колектив. Пан Тогай виявився дуже приємним зеянином середніх років з червоними пасмами в чорному волоссі. Він говорив по суті і дуже хвалив мої роботи, відео яких йому відіслав всюдисущий Міро. Тогай радів тому, що я взяла на себе такі об'ємні зобов'язання в такий складний час. Дякував... І виходило, що не мені робили послугу, приймаючи на роботу, а я підставляла свої сутулі плечі для підтримки життєдіяльності величезної корпорації. Приємно.

—  Звідки ви родом, Тіно, —  раптово запитав Тогай, продовжуючи мене роздивлятися. — 

—  З Караги, —  зніяковіло відгукнулася я.

Дивне було запитання, але далі цього чергового запитання Тогай не зайшов. Мені пообіцяли зустріч із секретарем безпосередньо в концертному комплексі. А начальство помчало у справах, за межі орбіти. Я пообіцяла бути зайчиком і не косячити. Тогай пообіцяв бути розумником і платити вчасно. Міро обіцяв усе показати, розповісти і взагалі бути мені рідною матір'ю, якщо доведеться. Ми розкланялися.

Контракт був хорошим, але звичайним. Були прописані доплати за переробки, вихідні. Це тішило. Але, знаючи авральні умови всіх подібних заходів, я цілком була готова до того, що перепрацьовувати і ночувати на роботі доведеться не раз. Мені це вже доводилося проходити. Нічого нового. З цієї причини Кай і бісився. Через це мені і довелося залишити минуле місце роботи в клубі. І попереднє теж.

Тогай теж мені сподобався. Поводився цілком демократично, хоча на Зеї і була певна ієрархія в манері спілкування підлеглий —  начальство, тут, у міжвидовому колективі, панували цілком звичні норми поведінки. Міро розповідав, що Тогай сам пробивався з нижчих верств суспільства і терпіти не міг зарозумілість керівників.  Єдине, що дряпало мене на початку спілкування —  це дивна манера Тогая говорити, пильно вдивляючись у співрозмовника. Ніби дірку пропалював. І я навіть поїжилася під цим пильним, препарувальним поглядом. Але списала зацікавлений погляд на специфічну манеру саме цього керівника.

На місці нас чекала розлючена дівчина з гарнітурою у вусі. Вивчила мене, звірилася із записами. Дізналася, що Міро взяв на себе роль моєї няньки, і радісна помчала геть. Навколо всі носилися як угорілі, роботи— тапелажники тягали частини декорацій. Роботи— прибиральники натирали підлогу. Гуманоїдні форми життя перебували в стресі напередодні того армагедону, що мав бути.

—  Тепер ти зрозуміла, чому тобі так раді і до чого така терміновість?, —  запитав у мене Міро, коли ми йшли коридором повз гримерки. —  Увечері все почнеться, а в Тогая одна мізкооодиниця відпала.

—  Ти про візуальщика?

—  Так! Та тут на тебе молитися будуть. У ноги падатимуть.

—  Мені достатньо своєчасної зарплати.

Міро заіржав і повів мене далі, поки ми не вперлися у двері, схожі на складські.

—  Персонал носить уніформу, —  інструктував мене Міро, —  це щоб не плутати персонал і артистів. Обов'язково вдягати форму тільки в дні виступів. На репетиціях можна ходити у своєму, тільки бейджик не забувати, хоча, твій гардероб мало чим відрізняється від цього...

І він, підійшовши до однієї з полиць, простягнув мені одяг. Сірі штани з безліччю кишень і чорна футболка. А ще кепка з логотипом фестивалю і зручні черевики на шнурівці. Як на мене так класний одяг. Люблю таке.

Часу прохолоджуватися і чекати не було. У коридорах було чути тупіт ніг і істеричні крики артистів, які співали. Армагедон наближався все невблаганніше. Це вам здається, що виступ —  це найскладніше. Знали б ви про те пекло, що коїться за години до початку шоу, ви б змінили свою думку.

 —  Я взяв найменший розмір, але боюся, все одно буде завелике.

—  Ну і добре, ніде не тисне. Я таке люблю.

І я любовно глянула на широченні штани. Скільки можна понапихати в ці кишені! І моток дроту, і ізолювальну трубку, і пару чипів для камери.

—  Не розумію навіщо займатися спортом і берегти фігуру, —  пробурмотів Мір, —  якщо все одно ходиш у мішку з— під картоплі?

—  Це стильно...

—  Це жахливо. Ми вже давно не діти... Тіна! Скільки можна ховатися в цих мішках?

—  Мені так спокійніше, —  буркнула я, —  і спортом я займаюся не для краси, а для витривалості.

Міро закотив очі і завив.

—  Ну не можна ж кутатися в балахони до кінця днів своїх.

—  Я не буду обговорювати свої психотравми з тобою.

—  Мене це вбиває. Ти як купа будівельного сміття.

Хто б говорив! У самого стиль такий, що можна дітей ночами лякати, а ще мене критикує. Міро намагався й раніше впливати на мій гордероб і в нього виходило... Але коли ми з Каєм почали зустрічатися, Міро делікатно самоусунувся з посади мого стиліста. Попри всю свою нав'язливість, він знав міру.

Але постійно бурчав через мій стиль одягатися. Але цій моїй звичці кутатися в сто шарів одягу і не виділятися особливо було дуже багато років. І звичка ця була в мене не на рівному місці.

 Але за логікою, куди мені вбиратися в сукні та підбори? Я або на роботі була, або вдома, і там і там не особливо вбиратися виходило. На роботі мене нікому не видно, вдома... Кай ніколи не критикував мій гардероб, та й виходили ми у "світ" вкрай рідко через його часті відрядження...

Тепер я все частіше думала, а чи просто відрядженнями були ці відлучки? Чому він так рвався в ці поїздки? Дедалі більше я розуміла, що, можливо, просто закривала базові потреби коханого. Готування, прибирання, штатна ласка перед сном... Для позаштатних пестощів була інша дівиця в мереживах.

Я відмахнулася від Міро і покрокувала за ширму одягатися. Одяг і справді був трохи завеликий, хоч на Зеї більшість жінок були екстремально худими, вони були трохи вищими за мене. І те, що на них сиділо впритул, на мені злегка обвисало.

—  Я так зрозуміла що це не зовсім концерт, а скоріше конкурс? —  пробурмотіла я, натягуючи футболку.