РОзділ 4

Пробудження було складним.  Почалося воно з боротьби за очі, які категорично відмовлялися відкриватися. По черзі ще сяк—  так вони це робили, а от обидва одразу —  ніяк. Але стійкий запах гару підбадьорив краще за аромат кави.

—  Сніданок згорів! —  пробігаючи повз мене, заявив Міро, —  не варто було починати.

Він нісся з рушником на плечі у напрямку до вікна, яке тут же відчинив навстіж. За Міро мчала смердюча сіра хмара. Голос кухонного комп'ютера монотонно диктував подальший процес приготування чогось там, радісно підбадьорюючи Міро, який утік. Датчик сигналізації миготів зеленим, отже Міро все ж таки навчився простому блокуванню деяких квартирних систем. Я відихнула з полегшенням. Пожежники на сніданок не завітають.

—  Ніколи такого не було і ось знову, —  сонно пробурмотіла я.

Міро був пристрасним "піроманом" і єдине, що йому вдавалося зробити з їжі, це —  вугілля. Тому що для Міро не було поняття "помірний нагрів". Максимальний жар і повна амнезія через п'ять хвилин, як їжа вирушала в готування... Інтернет не сприяв концентрації.

—  Пропоную відколупатися від ліжка і піти поснідати в кафе, біля будинку якраз є кав'ярня, —  обмахуючись рушником, запропонував Міро, —  на розгойдування в тебе часу нема, впрягатися треба вже сьогодні. Увечері підемо показувати тебе Тогаю.

—  Слухаюся мій генерал, —  "стаючи "у стійку струнко" лежачи, викрикнула я.

Збори пройшли в авральному режимі, моє вбрання було зібрано з того, що найменше пом'ялося у валізі. І вже за годину ми з Міро їли дуже смачні млинці з якоюсь зейською ягодою, насолоджуючись краєвидом із величезного панорамного вікна. Замість кави мені принесли щось зейське. Бурувате і дивне.

—  А я не перетворюся на гарбуз? —  пробубоніла я, помішуючи місцевий напій ложкою.

На вигляд напій нагадував мул. Зеленуватий, але пах приємно. Горішками. Офіціант—   амебіоїд радісно витріщався на мене всіма шістьма очима, вип'ячував желеподібні груди й побулькував від задоволення. Варив. Старався.

—  За дією харфій майже як кава, навіть більш підбадьорливий, —  пояснив цей булькаючий товариш.

Амебіоїд битих чверть години розпинався про види харфію, пропонував різні добавки, посипав якоюсь тирсою цю рідину. Дуже він пишався своїм закладом і харфієм... Я з сумнівом подивилася на цей чарівний бруд і відпила ковток... Можливо, це й справді чудовий напій, який замінить мені каву, зніме втому і...

—  Бадьорить? —  уточнив Міро, милуючись моїм перекошеним обличчям.

Я зачекала, коли офіціант відповзе подалі, й обережно виплюнула рідину назад у чашку.

—  Угу... Схоже я тут здохну від постійної сонливості, —  зітхнула я і відсунула чашку з напоєм.

Не те щоб харфій був таким уже бридким, але післясмак у нього був якимось лакричним. Липко—   солодким. Приторним.

—  Так, я теж не перейнявся, —  кивнув дрібний і відпив зі склянки синій сік.

Я почала зло колупати млинці. Доведеться прикупити термос і носити каву із собою. Моя кофеїнова залежність досягла вже тих масштабів, коли без кави я ставала небезпечною для оточуючих. А вбивати —  неправильно. Принаймні так пишуть у кодексі…

Світ навколо дратував. Строкатістю і бадьорістю, тоді як моя енергійність межувала або з передлетаргією, або напівнепритомністю. А ще тільки ранок. Величезна відеопанель у кав'ярні транслювала новини за попередній вечір і ранок. Усе як завжди: надої зростають, безробіття падає, народ багатіє... Одним словом жодного слова правди.

Новини перебивалися постійними рекламними роликами. Косметика, косметика, косметика... вітамінки. Косметика для тіла, для волосся... Я чула про пристрасть зеян до розмазування по собі всякого молодильного, але якщо ось так слідувати рекламі, то шар доглядових засобів на тілі буде обчислюватися не в грамах, а в тоннах. Хоча, хто я така щоб засуджувати стиль життя місцевих? Тут он які сонця! Вітри. Спека...

А потім картинки з похмурими дядьками в строгих костюмах змінилася зображенням абсолютно божественного вигляду дівчиною. Зейкою.

—  І де таких клепають? —  заздрісно зітхнула я, дивлячись на екран.

—  Лея Штай. Ексклюзивний товар, —  кивнув Міро, —  матінка природа прям відірвалася.

—  А могла розділити все між кількома створіннями, —  зітхнула я, роздивляючись дівчину.

За таку зовнішність убивають. І це була не фігура мови. У цій особі ідеальним було все. І довге струмливе волосся глибокого фіолетового кольору, і бездонні лілові очі. І шкіра біла ніби аркуш паперу. Фігура струнка як кипарис, але не позбавлена форм... От як такими народжуються? Тут на Зеї повітря особливе? Чи харчування? Чи ультрафіолет? Я чула, що зеяни мають гарний вигляд... але це!

—  Так, тут ще за це й платять добре. Звикай. Артисти на Зеї всі добірні. У прямому сенсі їх відбирають мало не з горщика. —  жуючи сніданок, пробубнив Міро. —  Але й перспективи в них просто захмарні. За такої зовнішності контракти з косметичними фірмами і модельними агенствами самі липнуть... Ну і фанбаза, концерти... Золоте дно.

—  Так вона ще й співає? —  простогнала я і запхнула в рот млинець.

Заштовхала глибше, сподіваючись попутно придушити свою жабу, що пожвавилася, поки та не почала душити мене. Хай на млинець відволічеться.

—  І танцює, —  перекривляв мене Миро, —  талановита особа. Хоча, тут таких... всі. Але Лея популярна, навіть якщо її фото приліпити на гору сміття —  воно розлетиться як цукерки.

—  Ну... за таких—   то даних.

Заздрість була почуттям низьким і мерзенним, але я, як істота смертна й примітивна, на всю їй піддавалася. Це ж якщо всі артисти на Зеї такі, то мої комплекси потрояться, уп'ятіряться і незабаром повністю поглинуть мене. Я вся жабами покриюся... перший у світі пересувний жаб'ячий цирк!

—  Угу —  похитав головою мій зеленоволосий друг, —  Це тобі не Карага, де, маючи такі дані, скоріше на панель потрапиш, ніж на сцену.

—  Там і з панеллю проблеми будуть, —  зітхнула я, —  ти хоч один бордель там зустрічав?