Розділ 1

Дощовий ліс шелестів над головою смарагдовим листям, а крони все йшли і йшли вгору, розчиняючись у сутінкових небесах. Стовбури велетенських буків частоколом оточували лісову галявину, що потопала в туманному серпанку. Звуки ночі, що наближалася, ставали дедалі виразнішими. Ухала сова, дзижчали комарі та мошки, скреготали цикади. Крихітними іскорками повисли в тумані світлячки. Нічні метелики то тут, то там снували серед заростей папороті, залишаючи за собою виразний слід неонового пилку. Синьо— рожеві відблиски танцювали по стовбурах, по траві, сліпили очі, змушуючи заплющити очі. Туман стелився по землі, огортав ніби в кокон. Вдих— видих... Вдих— видих. Медитації завжди давалися мені важко, мозок постійно чіплявся за реальність. Аналізував. Обмірковував. Згадував...

А потім утопічна картинка навколо здригнулася і пішла хвилями, які тут же перетворилися на рівні стовпчики комп'ютерного коду. Звук вхідного дзвінка прорвався через звуки нічного лісу, і я остаточно зрозуміла, що медитація сьогодні зірвалася. Тричі я збиралася з духом, щоб посидіти наодинці з думками, і тричі мені щось заважало. Точніше ці самі думки й заважали.

— На зв'язку, — втомлено видихнула я, торкаючись пальцем кліпси— мікрофона.

Програма кіберзв'язку одразу запустила процес прийому дзвінка у форматі голограми, і я не встигла зупинити процес. Посеред моєї кімнати виросла худорлява постать із зеленим волоссям, що стирчало на всі боки. Я схаменулася, що хотіла просто поговорити максимум через комунікатор без візуального контакту, але на жаль…

— Ті, Крихітко!!! — закричала голограма дурним голосом.

Хоча Міро і сам по собі дурнуватий, тож яким ще голосом йому кричати?

— І тобі привіт, — посміхнулася я у відповідь, — дрібний.

Чого гріха таїти, я скучила. Міро вже місяць не виходив на зв'язок, занурившись у трудові будні. Спілкуванню заважала і різниця в часі. Або я вже спала, або вже спав він. Рятувалися листуванням у комунікаторі, відповідаючи на чергові запитання у зручний для кожного з нас час.

— Крихітко, я тут. Чекай, — заявив Міро і посміхнувся, випинаючи груди.

Міро не любив тривалі танці з бубном, іменовані світською бесідою. Відразу з місця в кар'єр стрибав та інших за собою тягнув. Він весь був суцільно Раптовість і Хаос у чистому вигляді. Раптово з'являвся на горизонті й так само стрімко розсмоктувався. З ним я ніколи не домовлялася про зустріч або дзвінок. У наших стосунках панувала спонтанність. За це Міро й обожнювали всі, хто його знав. За це й не любили. Адже він звалювався як сніг на голову. Ось мій хлопець Кай, любитель планування і точності, на дух Міро не переносив через цю його рису.

— Де "тут", сонечко? — намагаючись зорієнтуватися в блискавичній зміні теми, уточнила я.

— На Пксеї, — здивовано знизав плечима мій друг, — де ж іще?

І справді, де ж іще? Щоправда Міро вже три роки жив на рідній Зеї... Мене почало заколисувати від незвичних вибоїн у поведінці друга. Тим часом Міро озирнувся на всі боки. Із запізненням зрозуміла, що замість кнопки "приховано" (коли фон розмитий) запустила програму голограми "гість". Звичка. Міро був і справді частим, хоч і віртуальним гостем, у моєму домі. З шаленим графіком переміщень Міро відловити його наживо було справою нелегкою. У цій версії голограма перебувала у вашому домі, гість бачив усю обстановку, зберігалося повне відчуття присутності. Але сьогодні я не дуже хотіла, щоб Міро побачив де я... І в якому стані.

— Це що за казенні стіни? — а він побачив... дизайнер дідько його бери за вухо, — ти що не на Пксеї?

Я ніяково переминалася з ноги на ногу, поки сірі очі Міро вивчали мене з пильністю вченого, який припарував новий вид землеводного.

— Ні, я на Пксеї, — вимовила я і шльопнулася в крісло за спиною.

Міро спантеличено озирнувся, пройшовся кімнатою, став переді мною.

— Крихітко, може, я не вчасно, — промовив мій друг, — у вас із Каєм побачення в мотелі?

— Кай удома, — я смикнула плечем і посміхнулася, — напевно... чи не вдома... можливо і на побаченні...

Міро набичився і вперив у мене свої очі—крижинки. Зеяни вони такі. Моторошнувато—неземні. Породження світу пісків і спеки, високі й сухорляві ніби гончаки. З волоссям, яке налічує мільйони відтінків від природних до ультраяскравих. Червоне, синє, зелене... але його вони все одно перефарбовують, наче бракує строкатості, даної природою. Не народ, а клумба маргариток... На вигляд начебто і на людей схожі, але варто придивитися, і розумієш, що схожості там ні на грам. Особливо очі, в райдужці яких ніби виблискував зоряний пил, як блискітки в "сніговій кулі" неземних, потойбічних перламутрових відтінків. У Міро очі були кольору розплавленого срібла.

— От коз…

— Дрібний, тільки не питай про Кая, — похитала я головою, — мені й так нестерпно.

— Сама потім розкажеш, — буркнув хлопець, — але я завжди знав, що він му...

Мій лютневий погляд зупинив потік лихослів'я Міро. Зеянин розтягнув губи у своїй трохи шаленій усмішці і, погравши бровами, видав:

— Я вже вантажуся у флаєр і мчуся до тебе. Подарунок для Кая розіп'ємо на двох.

Він завжди був гранично прямим і... самим собою. Тож через міцну нервову систему і доволі фіолософський погляд на життя, витримувати Міро в побуті могла одна я. Решта незабаром зливалися.

— Я замовлю щось поїсти, — зітхнула я, посміхаючись другу.

— Моя крихітка! Надсилай геолокацію. — зворушливо прохлипнув Міро, — Чекай. Мчуся. П'ять хвилин і я біля твоїх ніг.

— Тільки обережніше на поворотах, — без іронії попросила я.

— Гальма придумали боягузи, Мала.

 Підморгнув і.... відключився. Я доклала руку до гарнітури у вусі, розгортаючи галловікно для листування.

— Чудовисько, — прошепотіла я у порожнечу кімнати, вбиваючи потрібну адресу через віртуальну клавіатуру.

Як би я зараз не хоробрилася, а друг мені був просто необхідний. Та й не було в мене нікого, крім Міро. Одного його я могла сміливо іменувати дорогоцінним словом "Сім’я".