Розділ 11

      Сьогоднішня ніч стала для Єви справжнім випробуванням. Вона вертілася з боку на бік в пошуках зручного положення. То подушка здавалася їй твердою, то ковдра занадто теплою, до того ж поряд хропів Іван. Врешті не витерпіла й покинула спальню. Йшла коридором встеленим мармуровою плиткою, міркуючи над своїм життям. Все в цьому будинку було дорогим і цінним. Іван вкладав багато зусиль, аби їм, як подружжю було тут добре. Він дозволив переробити їхню спальню до свого смаку. Пам’ятала, як хвилювалася тоді, бо не була впевнена, що Іванові сподобається її бачення. Даремно. Чоловік з усім погодився, окрім махрового покривала та вази придбаної на блошиному ринку. З часом Єва навчилась розпізнавати дорогі речі, і купувати їх.

В якийсь з моментів не розуміла, навіщо їм з Іваном такий величезний будинок. Без дітей. Без тварин в ньому. Зате з прислугою та охоронцями. Певний час погоджувалася з твердженням Івана, що діти їм не потрібні, тільки все псуватимуть в маєтку. Втім, з кожним роком такі аргументи ставали дедалі слабшими.

Єва обійшла маєток, а сну, як не було. Вона не помітила, як зупинилася біля коридору, що ввів в інше крило будинку. Іван забороняв перетинати поріг його кабінету розташованого по той бік. Що вона слухняно виконувала. «Не людей же він там їсть». Вважала нормальним мати власний простір, куди стороннім вхід заборонений. Проте нещодавнє повідомлення не полишало її думок.

Єва подивилася по сторонах і ступила на доріжку вкриту таємницями. Напівдорозі пожалкувала про своє рішення, бо чим ближче наближалася до кабінету, тим моторошніше ставало. Кабінет виявився відчиненим, але ні коханок, ні тим паче Миколи там не було. Жінка збиралася повертатися назад, але зненацька її увагу привернули книги, що стояли на стелажі. Тут було таке різноманіття письменників, що їй би року не вистачило, аби усіх їх перечитати. Однак, найбільше Єву зацікавила книга, що вирізнялася серед інших. Вона була більшою та товстішою за інші. Окрім того, стояла нахиленою в протилежний від усіх інших бік. Нехай би собі стояла, подумав би сторонній, але не Єва, яку дратувало подібне. Вона потягнулася до книжки, аби поправити її, втім те що сталося наступної секунди, змусило жінку заціпеніти. Стелаж на якому стояли книги відʼїхав у бік і за ним Єва побачила ще одні двері.

– Що ти тут винюхуєш? 

– Дідько, ти налякав мене. – схопилася за серце, побачивши позаду розлюченого Івана.

– Я просив не ходити сюди. – кинувся до стелажа, як чогось небезпечного.

– Будь ласка, не сердься. Мені хтось надіслав наше фото, і дивний напис щось про те, щоб я зазирнула до твого кабінету. Думаю, то була Моніка.

– То не могла бути вона. – втім, Єва не надала цим словам значення. А дарма. – І ти відразу кинулася нишпорити, замість того, щоб поговорити про це зі мною.

– Пробач. Не знаю, що на мене найшло. – пригорнулася до грудей чоловіка, розуміючи, що вчинила не розумно. Завжди вчив бути відвертою і нічого від нього не приховувати, але ж їй захотілося погратися в детектива.

Іван вкрив потилицю Єви широкою долонею та ввібрав у себе її аромат. Було прикро від того, як вчинила дружина. Терпіти не міг, коли щось робили за його спиною. Чоловік схопив Єву на руки та поніс у спальню. В його руках була тендітною, беззахисною пташкою. Життя, якої залежало від нього. Єва не хотіла кохатися, втім, Іван, який не звик до відмов, наполіг. 

– Припини, ти моя дружина. – відмовлявся чути доводи щось на кшталт – хворої голови, втоми та менструації.

Тіло чоловіка затремтіло, а в паху запульсувало. Єва спробувала вислизнути з обіймів, мов важких кайданок, але Іван затримав її. 

– Полеж зі мною. Душ приймеш вранці. – вкрив ковдрою та пригорнувся до жінки, буцімто дитя до матері. 

Єва огорнула чоловіка руками, як він того бажав. Йому подобалося після сексу засинати в її обіймах. Відчувати запах тіла. Чути звук серцебиття. Мав вигляд маленького хлопчика, що потребував материнського тепла. Він насолоджувався миттю, коли Єва занурювала свої тонкі пальці у його густе волосся чи гострими нігтями проводила по спині. Ні з ким не відчував такого спокою, як з нею.

– Ти вважаєш себе заручницею?! – поставив запитання відповідь на яке дізнався нещодавно.

– Я погарячкувала тоді. Забудьмо. – Єва не хотіла повертатися до цієї розмови. Справді вважала, що сказала зайве. Іван кохав її, нехай занадто оберігав, дещо контролював, та все це через страх втратити дорогоцінне.

– Як скажеш. Тоді, лягаймо спати.

Але здається Єва не збиралася віддаватись на поталу снам, доки дечого не вияснить.  

– Що за цими дверима? – набралася сміливості, зокрема скористалась розслабленим станом чоловіка.

– Підвал. Звичайний винний погріб. Хочеш завтра вранці покажу тобі?

– Хочу. Але тільки тому, щоб вгамувати звичайну жіночу цікавість.

– Домовилися.

Вранці першим, що зробив Іван, показав Єві погріб, де справді зберігалися пляшки дорогого вина. Нічого незвичного жінка там не виявила.

– Ну, що заспокоїлась? 

– Так. Вибач, що надумала собі не знати чого. 

– Все гаразд, люба. А на Миколу не зважай, він навмисне влаштував виставу зі своїм зникненням, аби відвести від себе підозри. Моніка допекла, ось він і утік. Десь зараз засмагає на островах з якою-небудь блондинкою. 

Єва після того, як побачила на власні очі таємничий підвал, нарешті припинила підозрювати чоловіка у зникненні людини. Їй вистачало своїх проблем. До прикладу, Ярема. Він не давав її голові спокою. Хвилював серце, здійняв в душі приспану тривогу. Зупинитися, втім, як? Коли тягнуло на дно зваби.

***

– Сьогодні Ярема завітає до нас на вечерю. Але перед тим, ми хочемо зіграти у теніс. Колись ми часто грали. І по гриби ходили, і на полювання. Молодість, якій властиво минати. – Іван зітхнув, наче помирав.

– Любий, припини. Останнім часом твої думки кудись не туди тебе ведуть. – Єва при згадці про Ярему затремтіла.