Розділ 6

      Ані Єва, ані Ярема не квапилися покидати ресторан, вони замовили ще по одній каві та розмовляли про все на світі. Вже майже стемніло, ще й почав накрапати довгоочікуваний дощ. Єва поглянула на годинник, було пів на дев’яту, а це означало, що за пів години до маєтку повернеться Іван. Чоловік не зрадіє її відсутності.

– Тобі вже, мабуть, слід іти? – запитав Ярема, помітивши розгубленість на обличчі Єви.

– На жаль, так. Потрібно квапитися. Невдовзі з роботи має повернутися Іван і я як зразкова дружина повинна чекати на нього з вечерею на столі. Ненавиджу це слово. 

– Яке? Вечеря чи зразкова дружина?

–  Повинна. От тільки кому і що? 

Єва втратила настрій, її очі більше не блищали, а на чолі з’явилася ненависна зморшка. 

– Хочеш я тебе проведу до машини?

– Ні. Я хочу іншого. – сказала загадково, від чого уява Яреми намалювала непристойну заборону. 

– І, чого ж?

– Побачиш. Ходімо. – Єва потягла Ярему на вулицю, де на той час розігралася справжнісінька негода.

– Єво, що ти робиш? А як же твої туфлі? – поглянув в бік столу під яким лежало взуття.

– Облиш. Хочу босоніж пробігти по калюжах. 

Ярема дивився на Єву та насолоджувався її розкутістю. Довге чорняве волосся за кілька секунд стало мокрим, як і ситцева сукня на ній. Жінка кружляла, наче навіжена, підставляючи обличчя краплям рясного дощу. Колишня дружина ніколи не дозволяла собі схожих розваг. Вважала це дурощами властивим дітям, а не їй, дорослій жінці. 

До дідька. 

– Стривай, я з тобою. 

Ярема кинув на землю сумку та приєднався до Єви. Вони не зважали на людей, що витріщалися у вікна, гадаючи, що це за двоє божевільних. Ярема розставив широко руки та поглянув у небо. Як здорово жити без умовностей та правил. Важливо, не відповідати чиєму-небудь ідеалу. Бо ось воно справжнє. Ось воно – життя. Під дощем. По калюжах.

– Ти тремтиш. Повернімося в кавʼярню? – сказав, помітивши, що губи Єви тріпотять. 

– Ні, я не хочу туди. Не змушуй. І кляті туфлі нехай там залишаються. Однаково тиснуть.

Ярема мить подумав, потім схопив сумку та взяв Єву за руку. 

– Ходімо в машину, у мене десь там повинна бути ковдра.

Єва заповзла на пасажирське сидіння та охопила себе руками. Ярема знайшов серед речей ковдру і дав жінці.

– Іван вб’є мене, коли дізнається, що я дозволив тобі гуляти під дощем.

– Боюсь, тоді він вб’є нас обох. 

– Тоді краще йому про це не казати. 

– Залишимо в секреті?! 

Єва понизила голос до шепоту від якого плуталися думки. Ярема поривався відвернутися, аби не потонути в її карих очах. Дрібні краплі дощу скапували з кінчиків жіночого волосся по довгій шиї й до самих грудей. Чоловік важко ковтнув, бо було несила дивитися на досконалість чужої жінки. Та схоже було, що Єві подобалося відчувати на собі звабливий погляд Яреми. Вона не соромилася того, що крізь мокру вщент сукню були помітні її груди. Щось дивне творилося на серці та в животі. 

Дощ припинився. Єва вирішила все ж таки забрати з кавʼярні туфлі, та лише, аби не дратувати цим Івана. Дорогою до кафе вона набрала номер водія. Той сказав, що буде за десять хвилин. Під цікаві погляди офіціантів і відвідувачів Єва забрала взуття, але взуватися не стала. Вона попрощалася з Яремою, як невідомо звідки зʼявилася Моніка.

– Він зникнув! – кричала у весь голос, притягуючи цим цікавість прохожих.

– Хто зникнув? Моніка?

– Микола. Тієї ночі, що ми були у вас. Вони пішли у кабінет Івана і після того його ніхто не бачив. Іван сказав, що Микола поїхав кудись у справах і скоро повернеться. Але він так і не повернувся. Я знаю до цього причетний твій чоловік.

Єва жахалася вигляду, який мала «подруга». Волосся розтріпане, під очима синці, руки трясуться. Здавалося, що жінка не спала кілька ночей поспіль. 

– Я впевнена з Миколою все гаразд. Можливо, загуляв. Не вперше ж він зникає. – краще б останнього не казала, але й на Івана не дозволить наговорювати. А Микола справді мав за звичку «гуляти» та повертатися коли заманеться.

– Ні, ні, не цього разу, і я це доведу. 

– Як знаєш. – Єва не бажала більше продовжувати безглузду розмову. Вона роззирнулася до Яреми, аби попрощатися.

– Ти така ж як і він, прикриваєш вбивцю. – прилетіло в спину, ледь не зваливши з ніг.

Нехай, Єва звикла, що їй заздрять, а тепер ще й ненавидять, і лише тому, що вона являється дружиною Івана Яблонського. Вочевидь Моніку розлютила холодна байдужість Єви, тому вона спробувала напасти на неї. Жінка хотіла схопити Єву за волосся, але Ярема завадив їй.

– Ненавиджу! – кричала, пориваючись до «подруги». – Ви обоє заслуговуєте на смерть.

Ярема відвів жінку в бік і щось сказав їй. Що саме? Невідомо. Але це спрацювало, бо за мить Моніка заспокоїлася та зникла за вікнами таксі.

– Ти в нормі? – зазирнув у карі очі.

– Здається, нормально. Я вже звикла до схожих нападів. Мій чоловік займається бізнесом, а до успішних людей здебільшого ставляться вороже. Єва побачила автомобіль, що приїхав за нею і поквапилася прощатися.

– Дякую, що врятував, і дякую за танець під дощем. То було незабутньо. 

Не дочекавшись, що скаже Ярема, жінка побігла до авто. Вона й так достатньо запізнилася. Єва вбігла до маєтку, на ходу поправляючи розкуйовджене волосся. Іван вже як двадцять хвилин мав бути вдома. На щастя Єви, чоловік не помітив її відсутності, адже був зайнятий телефонною розмовою. Він лиш тихо привітався з нею і ненадовго відлучився у чергових справах. І тільки пізно ввечері, коли подружжя лежало в ліжку заговорив.

– Як пройшов твій сьогоднішній день? Купила, що хотіла?

– Купила. 

– Що робила потім? – не припиняв спроб дізнатися більше.

– Потім зайшла в кафе. Це ж не заборонено? – Єва запідозрила, що Іванові про щось було відомо. То, чому одразу про це не сказати, а ходити довкола, наводячи на неї певний страх.