Розділ 3

– Вродлива? – запитав Іван, помітивши, як Ярема проводжав поглядом Єву. 

– Звісно, наче поряд тебе може знаходитись інша жінка.

– Ха-ха, – розреготався від «компліменту», – блазень, ти, Яремо, але нехай. Ходімо в дім. За машинку свою не турбуйся, я зараз відправлю когось зі своїх хлопців вони притягнуть її прямо сюди. А завтра я зателефоную одному спецу, він приїде огляне твою “дівчинку”. 

– Це все добре, але мені сьогодні якось потрібно потрапити додому. Пішки звідси далеченько.

– Облиш. Переночуєш в нас. – Іван охопив друга за плечі втішений, що той приїхав. В його житті не було справжніх друзів, окрім Яреми. 

Багатство затьмарює розум, відбирає здоровий глузд. Скидає маски. Відкидає непотрібних. Для Яреми ж гроші не мали значення. Він обрав спокійне розмірене життя в якому належав перш за все собі.

За столом панувала незрозуміла атмосфера. «Хто всі ці люди, і навіщо я тут»? Було написано на обличчі Яреми. Єва розуміла його, адже була в схожому становищі. Відмінність полягала лише в тому, щойно він захоче піти, забереться геть, а вона, ні. Іван поклав широку гарячу долоню дружині на коліно, аби повернути її до життя – тут. 

– Яремо, Іван розповідав, що ти моряк. – вигукнув Микола, чим дуже дратував Єву. Його вічний недоречний сміх на порепаному обличчі викликав відразу.

– Все вірно. Хочеш проконсультуватися щодо цього. – відповів доволі зухвало, відчуваючи у свій бік зверхність.

– Мій дід, був колись моряком. – додав Геннадій, що смалив цигарку. Вигляд мав солідніший, ніж Микола, тому тільки, аби теревенити.

– Цікаво, скільки платять матросові? – продовжив Микола, не приховуючи насмішок.

– Достатньо, щоб чесно прогодувати сім’ю. 

В кімнаті запала мовчанка, жінки напружились в очікуванні словесної перепалки, чоловіки ж вчепилися поглядами один в одного. Тоді Іван підвівся з-за столу та підійшов до друга, відчуваючи, що повинен втрутитись.

– Ярема, капітан флоту. Тобі, Миколо, далеко до такого рангу. Давай, підводься, треба поговорити. – звернувся до чоловіків. – Геннадій, ти також.

– Ви нас покидаєте? – поставила питання Єва, насилу витримуючи вечір.

– Важливі справи, люба. Однак, я залишаю з вами Ярему. Він знає, як розважити жінок. – усміхнувся, памʼятаючи про його минулі романи.

– Звісно, як щодо вʼязання морських вузлів або натягування каната.

Відповів доволі серйозно, буцімто справді зараз піде проводити майстер-клас.

– А я про що?! – Іван поплескав Ярему по плечу, вдячний за допомогу. – Ми скоро повернемося.

Після того як чоловіки зникли в кабінеті Івана, у вітальні утворилась незручна тиша. Ярема ловив на собі хтиві погляди двох жінок, і тільки Єва трималась, як слід мудрій жінці. Нехай дещо пихато, гордовито, стримано, та все ж краще так, аніж би намагалася виплигнути зі штанів задля уваги гостя. 

Він встав з-за столу й перепросив за те, що збирається піти.

– Ви покидаєте нас? – запитала Єва, не бажаючи цього. Адже тоді вона залишиться сам на сам з Лізою та Монікою. 

– Вибачте, дами, та у мене виникли деякі нагальні справи. – Ярема вклонився та залишив жінок в компанії одна одної.

Він вийшов у двір, і аж видихнув з полегшенням. Вулична спека була нічим в порівнянні з задухою в будинку. Через запах сигар, що змішався з нехай дорогими, проте надто солодкими парфумами у Яреми виникнув головний біль. Він заліз в своє авто, яке, як йому обіцяв Іван, доставили до маєтку Яблонських. 

Прикро, але двигун досі відмовлявся заводитися.

– Намагаєтесь втекти? – Ярема підвів очі та побачив перед собою Єву.

– Мав такі плани. 

– Іван не пробачить мені, якщо я вас відпущу. – стукаючи високими підборами Єва підійшла до Яреми та тихо додала. – Не залишайте мене одну, я не витерплю компанії цих двох.

– Я думав вони ваші подруги. – відповів, також перейшовши на шепіт. Він відчув запах парфумів, якими користувалася Єва. Ті значно вирізнялися серед інших, легкий, свіжий аромат приємно лоскотав носа.

– Хто? Моніка та Ліза? Фу, як ви могли таке подумати. – Єва відступила, та потім знову підійшла й схопила Ярему за руку. – Вони йдуть, врятуйте мене.

За мить з будинку вийшли Ліза та Моніка, обидві гучно сміялися та про щось розмовляли.

– У мене страшенно розболілася голова. Єво, у вас не знайдеться якої-небудь пігулки? – промовив Ярема дещо голосніше, аби почули жінки.

– Звісно, ходімо на кухню, у нас там ціла аптечка. 

Єва та Ярема поквапилися зникнути за дверима будинку. 

– Дякую. Ви врятували мене не тільки від недолугих розмов, а ще й від безглуздих вихвалянь. Ще однієї розмови про те, як Моніка впала з коня, я б не витримала.

– Розумію. Втім, у мене справді розболілася голова. Тому, якщо можна, покваптеся, інакше, рятувати доведеться мене.

Єва усміхнулася та полізла до шухляди з ліками.

– У вас чарівна усмішка. Хоча перше враження про вас у мене склалось геть інше.

– І, яке ж? Дайте вгадаю. Ви подумали, що я зарозуміла, самозакохана дружина не варта й пальця вашого друга. 

– Що ви, про останнє я не думав, а щодо зарозумілої, мов з язика зняли. – відповів зі серйозним виразом обличчя.

Єва дала Яремі пігулку та налила води. Вона не думала ображатися, адже нічого нового про себе не дізналась. Ярема проковтнув таблетку, сподіваючись, що вона допоможе та визирнув у вікно. Ліза та Моніка, скрутивши губи в трубочку, фотографувалися. 

– Єво, я не хотів вас образити. – звернувся до жінки, збагнувши, що таки сказав зайве.

– Яремо, перейдімо на «ти». Здається мені, що вже можна. – поглянула так, що якби й хотів, але заперечити не зміг.

– Я не проти.

Іван затягнувся сигарою та випустив кільця диму. Інші чоловіки також палили, від чого в кабінеті утворився густий туман. Атмосфера ставала важкою, як саме повітря. 

– Гено, чому не прийшов, не поговорив зі мною? Натомість жалієшся іншим, розпускаєш про мене непотрібні чутки.