Розділ 10

Чорнильну темряву ночі поступово розмивали бузкові сутінки, до яких неспішно додавалися рожево-золоті відтінки неба на сході. Прошурхотіли крила і простір заполонили голосні пташині крики. Юлія тихо вислизнула з ліжка, одягнулася, визирнула у вікно. На скелю неподалік приземлилися й почали голосно з’ясовувати стосунки кілька чайок.

— Дакле ранозаври…, — сонно-невдоволено пробурмотів на їх крики Ацо, перевернувшись на своєму килимі.

— Чайки знають, що ранок — найцінніша частина дня, — хмикнула Юлія, у якої не було претензій до птахів, бо вона все одно сьогодні планувала ранній підйом.

— То не чайки, то мартини. І репетувати вони здатні цілодобово. Ма, щоб їм..., —  промимрив Ацо відкриваючи одне око. — А ти чого баш так рано на ногах?

— Ти вчора обіцяв мені похід до моря. Зранку, — нагадала йому Юлія.

— Де ти бачиш ранок?

— На обрії! Он дивися, яка симпатична рожева смужечка, — широко посміхнулася Юлія. — Втім, я можу й сама спробувати піти.

— Угу, баш, і розбудити всю нору своїм вереском, як минулого разу?

— То було не навмисне. Просто я не очікувала павучих обіймів, — пересмикнула плечима Юлія.

Вона дійсно кілька разів намагалася самостійно вибратися з цього лабіринтоподібного переплетіння затишку і хорору. Не те щоб їй хтось забороняв виходити, але й вихід не показували. А кілька її самостійних спроб знайти той вихід закінчилися провалом. І деякі з тих провалів вийшли просто феєричні.  Один раз вона безнадійно заблукала між комор і її привела до Ацо незадоволена сива киця-бабця з настановами «тренуй нюх, голошкіре дитя». Наступного разу Юлія випадково наступила на хвіст якогось м’язистого кота, котрий так рикнув, що її ледь не паралізувало від несподіванки. Наче й не голосно і не те щоб страшно, але тональність того ричання була така, що тіло на якийсь час буквально заціпеніло. А ще один раз Юлія примудрилася опинитися в «обіймах» павука. Зі слів Ацо, їй «пощастило натрапити на одного з найдружелюбніших павуків». От тільки коли Юлію схопили ззаду за шию довгі чіпкі гачкуваті лапи, їй якось не спало на думку записати це в прояви симпатії. Та вона тоді так заволала, що й павука налякала, і групу рятувальників викликала, і ледь печеру не обвалила. Крик вийшов дійсно незабутній. Юлія й не знала, що так уміє. Рятувати та заспокоювати її примчав Ацо в компанії з десятком котів та кількома кошенятами. І на той момент Юлія була йому безмірно вдячна за заспокійливі обійми та оперативне транспортування в кімнату. І за захист перед Ша'рі, яка була дуже незадоволена «безнаглядним блуканням звукової катастрофи».     

— То ти хочеш йти до моря просто зараз? — Ацо неохоче сів, потер сонне обличчя, кинув осудливий погляд на Юлію.

— Звичайно. Світанок над морем, це найпрекрасніше видовище. І взагалі прокидатися з сонцем корисно.

— Є багато інших, не менш корисних речей, які не вимагають вставати так рано, — скривився Ацо, проте таки виповз зі свого імпровізованого ліжка, накинув на штани свій халат-кімоно. — Добро, пішли дивитися твій світанок, рання пташко. Я вже мрію, щоб ти вивчила всі потрібні тобі шляхи і водночас боюся цього…

— Бо можу втекти?

— Аби ж то! Ба ні, натрапити на якусь комашку і поставити на голову, ма, пів материка, — фиркнув чоловік.

— Хіба що комашку-переростка, — пробурмотіла Юлія, прекрасно уявивши таку картину.

Шлях до виходу з печер зайняв не більше п’ятнадцяти хвилин і здався Юлії непристойно простим. Навіть незрозуміло було, як вона примудрилася тричі заблукати в його пошуках. Вийшовши з печер Юлія з насолодою вдихнула свіже ранкове повітря з ароматом хвої, трави та моря. От наче ж з вікна таке саме має бути, але ж ні. На відкритому просторі й запахи яскравіші, і відчуття зовсім інші.

До моря чоловік та жінка спускалися спочатку вкритими мохом доріжками. Потім ті доріжки змінилися на ледь помітну стежку, яка петляючи між скелями та деревами вивела їх до невеликої затишної бухти з вкритим галькою пляжем. Галька була світла, розміром з куряче яйце, але місцями від ранкового освітлення здавалася ніжно рожевою. Коли Юлія і Ацо вийшли до води, яскравий диск сонця саме викотилося з-за моря і далеких гір, що хвилястою лінією окреслювали обрій. Тихо шурхотів прибій, вздовж води діловито ходили кілька мартинів, а над пляжем носилася зграя ластівок. Юлія зупинилася за крок від води, роздивляючись дно. Вода виявилася настільки прозора, що давала змогу роздивитися кожен камінчик, мушлю та зграйки дрібної риби.

— А море таке ж…  Наче й не минуло п’ять тисяч років… — задумливо промовила Юлія, роззуваючись та торкаючись  голою ступнею води.  

— Та що йому буде? Хіба що риби стало помітно більше, — хмикнув Ацо й теж підійшов до смуги прибою.

На обрії пливли кілька хмаринок, купаючись у золотому сяянні сонця, над головою чоловіка та жінки пролетіла зграя чайок. Поряд з водою, на всипаному квітами кущі сонно ворухнув крилами великий жовтий метелик. Юлія деякий час просто насолоджувалася краєвидом та дотиком хвиль. А потім скрутила волосся у вузол на потилиці, який скріпила  шпилькою (одна з котячих спиць), відійшла на кілька кроків від води й роздягнувшись до білизни рішуче попрямувала у воду.

— Ні, ну ти геть совісті не маєш! — рвучко видихнув Ацо, озирнувшись на неї.

— Жодна совість не завадить мені поплавати, — відмахнулася Юлія. Вона розуміла, що її напівпрозору білизну важко назвати купальником, проте не готова була плавати у зайвому одязі. А Ацо…Ну, він великий хлопчик, якось переживе.