Розділ 5

— І нахіба еволюція нам обміняла можливість ходити на двох ногах на рахунки від ортопеда? Щоб одного дня змахнути віником весь той невдалий експеримент і віддати планету птахам? — бурмотіла Юлія розтираючи втомлені ступні, після прогулянки круківськими «сходами». — Мільйони років еволюції коту під хвіст. Точніше крукам. Геніально! Дідько, я занадто… …

— Стара для всього цього цирку, — закінчив фразу Юлії веселий голос Халони. Дівчинка вигулькнула з-за вигину стіни, зіскочила з перекладин, що замінювали тут сходи, і всілася поряд.

— Мені п’ять тисяч вісімдесят років, маю повне право так говорити, — пхикнула Юлія, посуваючись аби звільнити місце для дитини. — Привіт.

Юлія сиділа на «балконі» біля своєї кімнати. Тут їй облаштували невеликий «диванчик» (зручний, хоч і схожий на жмуток поролонового гілля в обрамленні міцних поручнів). На ці поручні приземлявся А-ріа, коли прилітав поспілкуватися. Розмови з цим круком зводилися переважно до історії людства та пояснень Юлії тієї інформації, що він знайшов. А-ріа зібрав напрочуд строкатий «вінегрет», в якому й людині без пляшки вина не просто було розібратися. Тож поки що Юлія переважно займалася тим, що розподіляла по епохах та народам ці «клаптики». Намагалась пояснити, що давні римляни та італійці це один народ, але в різні часи, при цьому під час її життя спокійно співіснували космічні кораблі та племена дикунів в джунглях Південної Америки. А-ріа неймовірно дивував такий різний рівень розвитку одного виду.

Також ворону було складно пояснити наявність у людей чотирьох рас, кількох тисяч етнічних груп (і мішок проблем їх взаємовідносин) та ще більшу кількість мов. Ворон щиро не розумів чому та ж англійська мова використовувалася сотнями етнічних груп по всій планеті, але так і не стала єдиною мовою спілкування людей. І навіщо паралельно існували сотні типів писемності (латиниця, килириця, арабська, вірменська і т.д.) і майже з десяток типів письма. Та А-ріа просто «завис», коли Юлія розповіла, що у людей одночасно існувало та використовувалося: логографічне письмо, де знак передає слово або значущу частину слова (наприклад китайські ієрогліфи), складове письмо, де один знак означає склад (японські катакана), алфавітне письмо – окремі знаки для голосних і приголосних (латиниця, кирилиця), абджад – переважно записуються приголосні, а голосні пропускаються або позначаються додатково (арабське, єврейське), абугіда - основний знак позначає приголосний із певною голосною, а інші голосні змінюються додатковими елементами (наприклад ефіопське письмо). А ще ж існувало ознакове, або феатуральне письмо, де форма знака частково показує, як утворюється звук (наприклад, корейський хангиль) і змішані системи, бо ж люди любили все  поділити на категорії, але ніколи не уміли ними обмежуватися. Юля розповіла, що та ж японська мова одночасно використовувала кандзі (китайські ієрогліфи), хіраґану (складова абетка), катакану (ще одна складова абетка), а іноді ще й латиницю. Юлія  це знала, бо колись намагалася вчити японську, але швидко здалася, визнавши то непосильним завданням. Та у  тих японців в одному реченні могло бути присутнім чотири системи! І це вважалося нормальним!

А-ріа теж не зрозумів навіщо люди аж настільки все ускладнювали. І йому погано допомогло пояснення, що це результат півтори тисячі років історичного «нашарування», бо заощадливі японці не викидали стару систему після появи нової, а комбінували їх, поступово пристосовуючи все для своїх потреб. А-ріа на це пояснення лише кліпнув і сказав, що розумніше було за цей час зробити одну, максимально просту систему. Довелося визнати, що розум далеко не завжди визначав напрямок розвитку людей (здається, цю фразу крук взагалі не зрозумів).

Окрім цього Юлії доводилося пояснювати чому одні люди носили шуби, а інші лише пов’язки на стегнах та прикраси, як визначалося, хто має носити хіджаб, а хто бікіні, чому на деяких зображення у людей дивні штуки на всіх частинах тіла (прикраси), а іноді взагалі спотворені тіла (тату, пірсинг, загнуті стопи). Пояснюючи сенс тату, Юлія щиро пораділа, що до лап крука не потрапив якийсь середньовічний перелік реальних тортур. Здається, для А-ріа всі тату, вживляння силіконових елементів чи проколювання шкіри звучало, як прояви абсолютно нелогічного варварства.

Зазвичай після таких розмов А-ріа в глибокій задумі полишав Юлію. Та й жінці після них було над чим поміркувати. Але часу на це вона мала небагато, бо варто було А-ріа полетіти, як на «балкон» починали прилітати інші крилаті візитери (збіса багато). Всі їм було цікаво  поспілкуватися з «викопною людинкою». Привітатися (від їх вітального «Кар-р-р!» Юлії щоразу хотілося вхопитися за серце), поставити мішок загадкових питань, розказати, як Юлії пощастило пережити зникнення свого виду (та щоб вас наздогнало таке щастя!), акуратно потикати дзьобом, запропонувати кілька пір’їн (як пояснив А-ріа, це прояв симпатії). Угу, прекрасно, от тільки того пір’я нанесли вже стільки, що Юлія вже могла собі подушку зробити чи гніздо звити! А від нескінченного каркання в голові під вечір аж дзвеніло.

А ще для Юлії кожного разу було окремою загадкою, чи то завітав новий гість, чи повернувся хтось з раніше бачених, бо вона ніяк не могла навчитися розрізняти круків. Всі ж однаково великі, гучні і з чорним пір’ям, що виблискує на сонці ледь чи не всіма барвами веселки (в її часи круки були менш яскравими). І спробуй розбери то новий пернатий завітав, чи просто сонце світить під іншим кутом! А гості чомусь не вважали за необхідне перед початком розмови повідомляти своє ім’я.

Насолодитися тишею та усамітненням Юлія могла лише рано-вранці. Тоді вона вибиралася на балкон з чашкою чаю (точніше з чимось подібним, завареним з невідомих ягід та листя) та споглядаючи світанок, намагалася уявити, що вона просто турист у новій екзотичній країні. Що десь там, далеко, ще існують її рідні, дім, світ… Це  майже медитативне споглядання мальовничого пейзажу трохи допомагало тримати зозуленьку на місці. Схід сонця взагалі радував своєю незмінною одвічно-динамічною красою. А от все інше спантеличувало на кожному кроці.