4.2.

Юлія

— Так, ще раз. Твій батько… оцей гігантський ворон? — Юлія розгублено кліпаючи віями сіла на край якоїсь дитячої гірки.

Коли, трохи потоптавшись у кімнаті, великий крук полетів, вона полегшено видихнула. Втім не встигла порадіти, як він повернувся з невеликим браслетом (подібний був на руці Халони), який акуратно вручив Юлії. Це було трохи дивно, але Юлія ніколи не мала упередженості, щодо розуму тварин. Принаймні вона так думала. Приймаючи браслет з загрозливого на вигляд чорного дзьоба Юлія була здивована, втім готова визнати, що помилилася, щодо небезпеки для дитини. Подумала, що ця пташка дресирована чи, можливо, навіть «домашня тваринка» (хтось носить капці, хтось браслети-перекладачі, буває), що дитина просто покепкувала з Юлії, удавши страх… Але почути з браслета переклад звернення крука та усвідомити, що птаха не просто каркає, а зв’язно розмовляє…! Ще й вважає себе батьком дівчинки! І взагалі це ЙОГО дім… було занадто!   

— Чому гігантський? Звичайний, — весело кліпнула на неї Халона. Дитина, здається, щиро веселилася всією цією ситуацією.

— Ага… Гаразд. Підозрюю, мені доведеться кардинально переглянути свою категорію «звичайне»... — пробурмотіла Юлія. — А можна спитати, яким дивом серед таких «звичайних» ворон опинилося людське зозулятко? Я чомусь була впевнена, що для подібного фокусу, дитинча має хоч трохи нагадувати батьків. Принаймні бути птахою.

— Я птаха! —  впевнено видала дівчинка.

— А… гм… Цікавий поворот. А в якій частині, дозволь поцікавитися?

— Я донька А-ріа! 

— А А-ріа, це у нас… Ви? — повернулася Юлія до ворона. — Тобто я правильно розумію, доки я спала, ворони суттєво так підросли, опанували мову, навчилися… явно багато чого, а захисту від фінту зозуль так і не розробили? — нервово хмикнувши спитала Юлія.

— А що таке «фінт зозуль»? — вмить зацікавилася Халона, труснувши своїми темними, прикрашеними кількома пір’їнами, кучерями.

— Звичка одного виду птахів, підкидати своїх дітей на виховання до гнізд інших.

— Халону ніхто не підкидав. Взяти її до родинного гнізда було моїм свідомим вибором. Моїм і моєї сім’ї, — явно невдоволено каркнув, трохи змахнувши крилами.

— Тож це у нас свідоме батьківство? І звичайна справа принести додому яйце з людинкою? Боюся спитати, де такі роздають. Ваш розмах різноманіття, толерантності та лібералізму вражає. Хоча, я вам скажу, з інклюзивністю  у вас явні проблеми. Оту стежину, чи точніше жердину вздовж будинку, якою я сюди йшла, за всього бажання не назвеш адаптованою для маленької дівчинки, — хмикнула Юлія. Вона відчувала, що варто припиняти вправлятися у саркастичних дотепах, які навряд чи розуміють її співбесідники, проте не могла. Її нервова система рятувалася, як уміла.

— А що з тією стежкою не так? — щиро здивувалася Халона. — Нею можуть бігати навіть найменші пташенята.

Юлія виразно покосилася на босі ноги дівчинки. Проте дитина не зрозуміла натяку.

— Ми стараємося забезпечити Халоні повноцінне життя. Так, наших навичок не завжди вистачає, але вона показує прекрасні результати у навчанні, опануванні всіх необхідних навичок.

— Особливо махати крилами? — не стрималася Юлія.

— Це не настільки критично для нашого суспільства, —  відповів ворон схиливши голову на бік. — Але я давно хотів, щоб у Халони була компанія, яка краще її розуміє. Тому, коли селевий потік в горах виніс твою капсулу, ми вирішили, що варто спробувати тебе розбудити.

— Розумію. Гріх не скористатися нагодою організувати такому незвичайному пташеняті  викопну няню. Щоб навчила там кіски плести, бантики зав’язувати, підкоригувала самоідентифікацію? — старанно кивнула Юлія, намагаючись не зірватися на істеричний сміх.

Оце так промазали круки з нянею! Та у неї навіть власна донька виросла «хлопчиськом», бо Юлія лінувалася морочити голову з усіма тими дівчачими атрибутами! Але це була найменша проблема. Все інше, почуте від Халони та її «тата», було значно складніше «перетравити». Мало того, що історія про вимерле людство нікуди не зникла, а лише підтвердилася (дідько!), так ще й розказував її тепер гігантський крук через онлайн-перекладача, натякаючи, що він роботодавець Юлії на посаді гувернантки! Та тут навіть депресія в паніці дременула! Цей новий світ докладав максимальних зусиль, щоб Юлія, не дай Боже, не почувалася обділеною враженнями!

Юлія повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися й мимоволі згадала, як пару років тому (а, ну і +5000 років) мала необережність поскаржитися чоловіку на відсутність яскравих вражень та нестачу здоров’я на забави з онукою. Ох, явно невчасно вона то зробила, бо, здається, ту скаргу почуло якесь бісеня зі специфічним почуттям гумору! Й вирішило «допомогти», щоб його! Ось тобі, невгамовна бабця: молодість, здоров’я, дитина й торба вражень! І така торба, що Юлія сильно сумнівалася, що на всі ті враження вистачить отриманого здоров’я! Та вона вже з тугою згадує свої монотонно-немічні роки нещодавньої старості, наповнені спогадами, відвідуванням лікарні та доглядом за котом!

— Було б безглуздо змарнувати такий шанс. Щоправда, твій стан від початку викликав великі сумніви.

— Ще б пак! Мені майже 80, а мого букету хвороб вистачило б на шикарний поховальний вінок! — фиркнула Юлія.

— Так, Безтілий назвав стан твого організму малоперспективним і сказав, що немає сенсу витрачати ресурси на таке зношене тіло.