3.2

Юлія не роздумуючи гайнула на вулицю, проте їй вистачило здорового глузду не мчати, а проскочивши дверний отвір, зупинитися та роззирнутися. Допомогло не сильно. Надворі панували вечірні сутінки. Хмари, тихий дощ та густий туман обмежували видимість простором буквально в кілька кроків. Суцільна сіра пелена клубочилася одразу за рослинами, що окреслювали межі майданчика перед кімнатою. Але Юлія пам’ятала, що її маленька гостя  була суха і в легкому одязі, а отже навряд чи довго бігала під дощем, чи планувала бігати надалі. А це дає вагомі підстави вважати, що десь зовсім поряд має бути інший вхід чи будівля.

Юлія акуратно пішла вздовж краю майданчика. Той дійсно огинав будівлю, яка мала плавні контури та густо заплетені виткими рослинами стіни. За кілька кроків від кімнати Юлії, клумби з рослинами на краю майданчика змінив плавний дерев’яний низький поручень. Втім, варто було Юлії зрадіти цьому елементу безпеки, як викладена каменем поверхня скінчилася. Полишився лише поручень, який вигнувся вниз і перетворився на своєрідні сходи (на поручні з’явилися круглі поперечини товщиною з руку). Дуже сумнівне рішення, особливо для дощової погоди.

— Голову б відірвати цьому креативному архітектору. Я ж не курка, щоб по такому стрибати, — пробурмотіла Юлія, проте вперто попрямувала далі, тримаючись за гілля рослин на стіні. На щастя, воно було досить міцне.

Спуск виявився непростим завданням, бо мокрі круглі «сходи» були до чортиків слизькими. Та по такому треба лазити виключно з монтерськими кігтями! Якби не ліани на стіні, Юлія б вже точно кілька разів відправилася прискорено й на льоту вивчати прибудинкову територію своєї лікарні. І життєвий досвід підказував, що при такому способі «знайомства» вона отримає ба-агатий перелік травм. Тому Юлію все більше цікавило питання, як батьки дозволили тій дитині ходити подібними «доріжками» в таку погоду. До дитини нема питань, внаслідок відсутності досвіду та нейробіологічної незрілості діти просто не здатні оцінити більшість ризиків. Це Юлія розуміла, бо і сама колись була таким самовпевненим дитятком. І лише з віком почали щиро дивуватися, як взагалі примудрилася дожити до своїх років. В дитинству та юності віці у неї теж «емоційний центр» вимагав дій та яскравих вражень прямо зараз, а «раціональний центр» ще фізично не мав достатньої кількості нейронних зв'язків, щоб прорахувати небезпеку і вчасно сказати «стоп». Тому для «стоп» є батьки, які вже здатні усвідомлювати ризики. На те ж вони і батьки! Втім, варто визнати, за свого життя Юлія бачила занадто багато різних сімей. А також безвідповідальних батьків й таких, яких і на гарматний постріл не варто підпускати до дітей.

Сходи петляли плавно спускаючись вниз та огинаючи численні виступи будівлі. Кілька разів Юлія проминала круглі, подібні до входу у свою кімнату, отвори. Тільки ці були закриті темним склом й жодних панелей керування поряд з ними Юлія не знайшла. А потім сходи теж скінчилися. «Поручень» продовжував зміїтися, зникаючи в сірому мареві, але поперечин більше не було. Юлія розгублено зупинилася на останній. Туман навкруги клубочився, як живий, навіюючи згадки про містичні казки, привидів та духів. Юлія відчула, як її шкіра  мимоволі вкривається сиротами, а свідомість починають гризти сумніви в тому, що дівчинка, слідом за якою вона пішла, взагалі існує. Все навкруги здавалося занадто дивним, непевним, примарним.

Юлія деякий час розгублено вдивлялася у мінливі клуби туману навкруги і невдовзі розрізнила навпроти, на відстані чи то кількох, чи то кількох десятків метрів статичні обриси. Темні, з чіткими краями. Інша будівля? А потім Юлія помітила там рух. Не містично-плавний танок насиченого водою повітря, а явно чіткіші, стрімкіші рухи. Живі.

 — Там хтось є? Можете мені допомогти знайти адміністратора цієї установи? — з надією промовила Юлія вдивляючись у клуби туману, що плив перед нею хвилями.  — Чи хоч вхід до будівлі…?

Рух за туманом повторився, проте ніхто не озвався. Юлія вже почала обдумувати повернення назад (вона ж не еквілібрист, спускатися невідомо куди по слизькому брусу!), як рвучкий порив вітру раптом розірвав суцільну сіру пелену. Прямо перед Юлією постала, відмежована сірою рікою хмар, скеля. Не будівля. Дика скеля, де-не-де вкрита кущами. Юлія розчаровано зітхнула. А потім біля одного з кущів помітила дивну кішку. Та сиділа впівоберта і й так дивилася на жінку примруженим поглядом, наче вирішувала з якою саме приправою цю людину подати на вечерю.

Юлія завмерла. Потім сердито труснула головою, відганяючи думки про можливість опинитися в котячому меню. Ні, не може бути, щоб поряд з лікарнею бігали небезпечні тварини! Певно, це якась приручена. Може трохи великувата, як для домашнього улюбленця, але ж тримають люди вдома мейн-кунів і навіть тигрів. А ця киця менша за тигра. Наче. Юлія уважніше придивилася до тварини і виявила, що кішку вона нагадує хіба що китицями на вухах. Морда у неї трохи інша, ближча до гепарда. А розфарбування і контури тіла взагалі складали враження чудернацької суміші леопарда з лемуром. Короткі плавні смуги, плями, довгий і непропорційно об’ємний смугастий хвіст, струнка статура, тонкі передні лапи, підтягнутий світлий живіт. І якийсь насмішкуватий, дивовижно розумний погляд. Наче «киця» відверто потішається з розгубленої людини.

А потім хмари на мить прорізав промінь сонця й, немов сценічний прожектор, освітив тварину. «Киця» невдоволено примружилась й стрибнувши просто з місця, щезла між кущів. Але навіть цієї миті вистачило, щоб остаточно спантеличити Юлію. Бо в променях сонця, на морді, спині та хвості кішки зблиснули сині візерунки. І це не нагадувало банальну фарбу, що можна було б списати на специфічне почуття краси у господаря цієї тварини. Ні, це було наче… переливи кольору на пір’ї сороки. Неймовірно красиве, природнє й водночас відверто нереальне видовище.