Розділ 3

Свідомість Юлії немов занурилася в туман. Вона ледь помітила, як її перемістили на ліжко, іноді байдуже відмічала над собою якісь механічні руки, маніпуляції, ін’єкції. Все це зливалося в один розмитий фоновий сон. Але вона не бачила сенсу прокидатися. Навіщо? Заради чого? Навпаки, хотілося зануритися глибше, пірнути до дорогих спогадів й остаточно в них розчинитися. І у неї майже вийшло, проте в якийсь момент почали заважати голоси, ніби поряд хтось сперечався. Юлія вирішила, що то черговий вибрик свідомості, який просто варто ігнорувати. Й невдовзі голоси дійсно стихли. Але знову зануритися у тугу та круговерть спогадів Юлії почало заважати відчуття, що за нею спостерігають. І це не було схоже на бездушне спостереження ШІ асистента. Юлія могла заприсягнутися, що хтось цілком живий буравить її невдоволеним поглядом. Це усвідомлення змусило Юлію докласти зусиль та нарешті розплющити очі.

В кімнаті панувала м’яка напівтемрява, за вікном виднілися хмари та шумів дощ, повітря наповнював аромат води, мокрого листя та ледь чутний квітковий запах. А на краю ліжка Юлії сиділа дівчинка років восьми-десяти й зосередженою її роздивлялася. Ця кумедна дитяча зосередженість нагадала Юлії часи далекої молодості. Колись її дворічний син так  роздивлявся вперше побаченого живого рака.

Юлія розгублено кліпнула, потерла чоло й полегшено видихнула. Отже, вся  та дурня про зникнення людства їй просто наснилася? Це ж треба було повірити у таке жахіття…  

Дитина була одягнута у строкате, прикрашене кольоровим пір’ям вбрання. Така собі сучасна міні Покахонтас. Мабуть, дівчинка брала участь у якійсь виставі чи святі. Юлія знала, що таке іноді організовують в лікарнях, щоб відволікти та підтримати пацієнтів.

— Привіт, горобчику. Як тебе звати? — посміхнулася Юлія акуратно сідаючи на ліжку. В голові трохи шуміло. Певно, довгенько вона провалялася.

На руці дитини активувався якийсь гаджет й видав коротке речення з солідним скупченням приголосних, твердих «к, ґ, т» і гортанних звуків. Якесь: к'рра, ґвра, к'рвт. Це трохи нагадувало грузинську мову.

 Дівчинка прослухала, округлила очі та відповіла розлогою тирадою подібних «к'рра».

— Щаслива доля обурена вашим порівнянням з горобцем, — пролунав над головою Юлії вже знайомий голос ШІ асистента. Від цього звуку Юлія мимоволі здригнулася, втім  наступною прийшла заспокійлива думка, що то її підсвідомість просто вплела деякі аспекти реальності у жахливий сон. І за це тій підсвідомості хотілося виписати солідну догану!   

— Тебе звати Щаслива доля? Яке цікаве ім’я, — Юлія запідозрила, що медичний асистент переклав ім’я дівчинки буквально. — Вибач, якщо я тебе образила. У моїх краях таке порівняння не вважається поганим.

Портативний перекладач дівчинки знову активізувався. І прослухавши його дівчинка недовірливо хмикнула. Юлія вибачливо розвела руками.

— Нумо знайомитися? Я — Юлія, — Називаючи своє ім’я, жінка торкнулася себе рукою.

Дівчинка прослухала переклад і, якось по-пташиному схиливши голову на бік, посміхнулася, також торкнулася себе рукою та промовила «Халона»

— Щаслива доля, — переклав ШІ асистент.

— Ха-ло-на, — акуратно повторила Юлія. Але, мабуть, трохи неправильно, бо дівчинка весело розсміялася. — Чудове ім’я, — також посміхнулася Юлія. Дівчинка щось запитала.

— А що означає твоє ім’я? — переклав асистент.

— Ем… — Юлія поспіхом спробувала згадати значення свого імені. — Здається, у греків це означає "кучерява", а римляни трактували, як "липнева" або "з роду Юліїв".

— Кучерява… Схоже. А хто такі греки?

— Як це…хто? Народ, з країною в Європі, — здивовано кліпнула на дитину Юлія. Якби дівчинка спитала таке про римлян, це ще якось можна було пояснити (хто його знає, що нині вчать у школі), але греки? Як можна не знати про них?

— А що таке Європа? — пролунало наступне питання. І судячи з виразу обличчя дитини, вона не жартувала.

— Ем, наскільки я знаю, досить відома частина світу… А звідки ти, Халона? Де твої батьки?

Дівчинка кивнула в бік вікна, за яким шурхотів дощ і хитро примружившись промовила кілька фраз, в яких жінка розрізнила досить химерно промовлене «Ю-лія».

— Юлія, якби ти так довго не вдавала торпор, то давно б з ними познайомилася. Розправляй крила і я тобі тут все покажу. Як тільки закінчиться дощ, — справно переклав асистент.

Тим часом дівчинка посміхнулася, прудко зіскочила з ліжка жінки та зробивши дивний жест рукою, наче махнула крилом, чкурнула на вихід.

— Зачекай… — простягнула до неї руку Юлія, проте дитина вже зникла з поля зору. Юлія поспіхом встала, але похитнулася й ледь не впала від легкого запаморочення. Її вправно підтримав невеликий гнучкий маніпулятор, що вмить з’явився зі стіни.

— Ваш організм ослаблений та потребує стабілізації. Фізичні навантаження рекомендовано вводити поступово, — промовив ШІ асистент. Втім Юлія зробивши кілька глибоких вдихів, поспіхом попрямувала за дівчинкою і … врізалася лобом у прозору стіну.

— Обережно, — зі спізненням промовив ШІ асистент, коли Юлія вже ловила враження від розсипу зірочок перед очима. Здається, таких вражень вона не отримувала років з двадцяти, коли через симпатичного хлопця не помітила ідеально вимите скло на вхідних дверях якогось банку.