Розділ 1

Юлія прокинулася від незвичного звуку, що рівномірно, але наполегливо торував шлях до її свідомості. Він трохи спантеличував. Юлія не могла його ідентифікувати. Якась дивна суміш цокотіння, що нагадувало роботу старого механічного годинника, з попискуванням схожим до сигналів сучасної розумної техніки, і домішками мелодійності, притаманної пташиному співу.  Певно, знову син оновив якийсь з гаджетів та встановив «щось сучасне». Ох, вже ці діти технологій…

Повільно відкривши очі, Юлія деякий час бездумно дивилася на розмиті плями світла, що розбіглися по стелі, потім кілька разів кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд. Ну і де це вона? Пам'ять неохоче поповзла копирсатися в архівах і витягла спогад про прогулянку з онуком.  Як хлопчина носився навколо неї пляжем, захоплено розповідаючи про нову роботу, колектив.  Тихо шепотіло хвилями море, вздовж смуги прибою діловито крокували чайки, над головою носилися ластівки. На обрії палахкотів барвами захід сонця. А потім все попливло. Здається, їй стало погано. Отже ж халепа. Так невчасно. Яка ж дурна звичка у її організму, мочити коники у найнезручніший момент!

Юлія скрушно зітхнула – груди відгукнулися незвичним тягучим болем (щось новеньке),  повільно роззирнулася, намагаючись зрозуміти куди цього разу притягли її зношене тільце. Нащадки вперто відмовлялися змиритися з її віком і повірити, що можна втомитися від життя. Втім, чого на них скаржитися, якщо не так давно вона й сама така була. Попри солідний вік вони з чоловіком бадьоренько подорожували світом, надолужуючи згаяний під час війни час. Вона стільки хотіла йому показати, і ще більше побачити вперше разом з ним. І загалом майже все встигла. Майже… Рік тому її чоловік покинув цей світ.  

Юлія намагалася триматися, як і раніше старалася випромінювати оптимізм. Жартувала,  іронічно коментувала всі наявні проблеми зі здоров’ям, але з цією втратою життя для неї майже втратило барви. Тож насправді вона просто чекала, коли приєднається до чоловіка. Вони були разом п’ятдесят вісім років. Як він взагалі міг її так підступно полишити?! Не міг, як справжній джентльмен, поступитися місцем дамі? Юлії шалено не вистачало його невдоволеного бурмотіння, яким він старанно маскував всі свої прояви турботи: доречно принесений чай, відремонтовані окуляри, меблі, техніку, налаштовані гаджети. Він щоразу відчайдушно й так вигадливо сварився на молоде покоління програмістів, які писали для тих гаджетів оновлення, що не можливо було втримати посмішки.

Юлія знову зітхнула, подумки відклала бажання висловити чоловіку своє обурення (хоча б  до візиту на кладовище) і уважніше роззирнулася. Приміщення, в якому вона прокинулася, зовсім не нагадувало лікарню. Принаймні, ще в жодній лікарні вона не бачила таких круглих ліжок і такого декору.  Складалося враження, що стіни та стелю… сплели з верболозу. І, варто визнати, дуже майстерно сплели. Може це не лікарня, а той, ергономічно-інтерактивний простір для людей похилого віку, про який їй нещодавно розповідав син? Останнім часом його захопила ідея оселити Юлію в якійсь «затишній компанії пенсіонерів». І аргументи ж підбирає: «Мамо, ти будеш не сама, у тебе там будуть однолітки, спільні теми для розмов, гарний догляд, краєвид, комфорт…». Свят-свят-свят. Сумнівна спокуса. Юлія ніколи не любила великі компанії, а тим паче пенсіонерів, більшість з яких ображені на життя та його скороминущість (та що далеко ходити, сама ж така). А тим паче вона не любила заклади, де хтось впорядковує її речі. Хтось там щось поперекладає, а їй потім гадай куди саме і мучся підозрами на ознаки склерозу. Син сміявся з цих її аргументів і казав, що їй варто влаштувати «пробний заїзд». Видається, влаштував.  А Юлії так не хотілося адаптуватися до нових умов. Її ж цілком влаштовував її невеличний будиночок біля моря, звичні речі, кожна з яких мала свою історію, улюблені рослини на подвір’ї… Вона мріяла саме серед них дожити свій вік. Ага, розмріялася. Варто вже звикнути, що її життя має цікаву звичку видавати зовсім не те, що просять. І хоч в підсумку Юлії, наче, гріх скаржитися, кожного разу вона дивувалася. А часом від паніки спричиненої тими «подаруночками» її рятував лише вроджений оптимізм та набута звичка майструвати плюси з мінусів. А якщо Юлію раптом таки наздоганяло бажання перелякано забитися в дальній глухий кут і перечекати якусь напасть, доля взагалі її закидала у такий вир подій, що доводилося крутитися дзиґою. Щоб витягти з того «щастя» близьких, вигребти самій, чи облаштувати якесь прийнятне буття в рамках чергового тотального триндеця. Тут у Юлії була багата практика (життя в Україні нестерпно щедре на подібні подарунки), бо  її дурнувате почуття відповідальності не дозволяло все кинути і дременути рятуючи власну шкуру. Особливо якщо вона бачила, що може щось зробити, допомогти чи просто втримати  на місці чийсь дах.

А от тягарем бути Юлія не любила. І якщо стан здоров’я таки змусив дітей запроторити її до будинку пенсіонерів, то вже точно час вкладатися в домовину. Власне, вона вже й не планувала затримуватися на цьому світі та навіть підписала договір, щоб після смерті з неї зробили діамант для нащадків. Останнє чомусь обурило і сина, й доньку. Якісь непрактичні у неї діти. Отримати ж красиву прикрасу, то значно приємніше, аніж платити за утримання вередливої бабці зі стосиком хвороб!

Юлія акуратно сіла на ліжку, відмітивши відсутність болю в спині. Також не було звичного болю у потилиці, не відчувалося ниття кількох старих переломів. Вона взагалі почувалася несподівано бадьоро, якщо не рахувати трохи дезорієнтований стан. Що ж це такого чудодійного її вкололи? Юлія відкинула тонку ковдру, плануючи опустити ноги з ліжка, і зачудовано завмерла. З-під тонкої білої, прикрашеної бежевим вишитим орнаментом, нічної сорочки виглядали зовсім не її ноги. Принаймні такими вони не були вже років сорок, якщо не більше.