Розділ 42

Кінчики пальців холоднішали, а долоні ставали мокрими та липкими від поту. Я глянула на Матвія, стискаючи руки на колінах. Хлопець дивився вдаль, намагався бути зібраним та я знала, що він безсилий в цьому маскараді. Я глянула на зал. Всі вже сідали за свої столики. Кіан та Моніка сиділи за одним столом, я бачила як їхні руки перепліталися між собою на столі. Дерек та Ешлі сиділи за сусіднім столиком, я бачила який хлопець був напружений, але Ешлі щось схоже шепотіла йому на вухо. Після цього Дерек трішки розслабився. Алекс сидів за столиком зі своєю колишньою однокласницею. Щось там розмовляли між собою. У цей момент я почула звук мікрофона – хтось перевіряв його на сцені. А коли я поглянула туди то помітила одного чоловіка і ще жінку. Чоловік у чорному костюмі, брюнет, а жінка в чорній сукні та чорних туфлях та товстих каблуках. 

– Доброго дня, дорогі гості, – почав ведучий.

– Сьогодні як ви вже знаєте у нас відбудеться маскарад! Так само як кожного року впродовж уже кількох років. Якщо не століть! – доповнила жінка.

– Правила як завжди одні й ті самі. Кожному приносять маски і ви одягаєте їх! Але не забувайте, цього вечора вашу рабиню може взяти будь-хто на танець. Можливо, і не тільки, – мовив чоловік.

– Тож нехай розпочнеться маскарад! 

До ведучих підійшов чоловік з якоюсь срібною коробкою, відкрив її і ведучі дістали звідти маски та одягнули на себе. Вони прикривали верхню частину обличчя. А потім чоловік подав руку жінці. Та прийняла її і вони зійшли зі сцени.

Я відчула дотик пальців Матвія до моїх, а потім через секунду моя рука та його міцно сплелися. Я глянула на Матвія, він лише подивився на мене та кивнув. Здалека офіціант вже підходив до нас. В його руках була схожа коробка як у ведучих. Сріблястого кольору, зверху чорного кольору бантик. Офіціант поклав коробку на стіл, а потім відкрив її перед нами. На червоному шовку всередині коробки лежали дві маски. Верхня – перша, повністю чорна, нижня – друга, срібляста вирізьблена візерунками. Матвій взяв чорну, швидко одягнув її. А я лише дивилась на свою, руки потіли від тривоги та трішки тремтіли. 

– Дозволиш? – тихо запитав Матвій. Я кивнула.

Хлопець обережно взяв маску в руки, обережно поправив моє волосся, а потім одягнув мені на обличчя. Я відчула легку прохолоду на лиці, було незвично відчувати, що щось є на верхній частині обличчя. Від носа до лоба. В залі почала грати повільна музика, Матвій встав та подав мені руку. Я навіть не задумалась і одразу взяла його руку в свою та пішла з ним танцювати. 

Ми повільно крутилися під музику. Я намагалась не думати про інших, не дивитися краєм ока на всіх людей які заховали своє обличчя за масками. 

– Лія, – відволік мене від думок Матвій.

– Що?

– Заплющ очі, – тихо попросив мене хлопець.

– Навіщо? – запитала я.

– Просто заплющ.

– Але я...

– Прошу.

Я не сказала більше нічого, просто заплющила очі як попросив Матвій. Зробивши один крок в танці я одразу ж наступила йому на ногу.

– Вибач, – пробурмотіла я, щоки заливало рум'янцем від сорому.

– Все гаразд.

Матвій сильніше взяв мене за талію але не грубо, а ще сильніше стиснув мою руку. Він вів мене за собою. Обережно. Ніжно. Повільно.

– Просто відпусти ці всі свої негативні думки. Гаразд? Коли будеш впевнена, розплющ очі, – прошепотів хлопець.

Я легенько кивнула, за декілька хвилин знову наступила йому на ногу. І все ж, я вирішила заспокоїтися. Уявити що тут лише я і Матвій, що немає того хто нам завадить. А потім я відкрила очі. Матвій все ще був в масці, проте вона не виглядала більше лячною, а стала ніби прикраса. Аксесуар. Неочікувано для себе я навіть посміхнулась. По-справжньому. Не награно, як для «публіки».

Коли музика закінчилась міняючись на іншу я і Матвій пішли до нашого столику. Хлопець замовив нам по морозиву. Літо все ж таки. 

– Яке саме хочете замовити? – запитав офіціант.

– Мені полуничне та класичний пломбір, – відповів Матвій. Хлопець глянув на мене. – Ти яке будеш?

– Бананове з шоколадом.

Офіціант кивнув. Записав у записник та пішов. Час проходив повільно, нудно, тихо. Можливо, це і на краще, хай так проходить. Без пригод. 

Офіціант швидко приніс нам морозиво, я їла повільно насолоджуючись смаком. Матвій також, проте він дивився по сторонах. Можливо, шукав де зараз наші друзі сидять.

– Доброго вечора, – почула я доволі холодний, серйозний та грубий чоловічий голос від якого здригнулась від переляку.

Матвій зразу повернувся на звук голосу, а я не поспішала цього робити. Тоді наважилась і глянула. Я не знала цього чоловіка. Чорний костюм, навіть сорочка чорна, маска на все лице, очі не було видно за тінню маски, а волосся було темне, каштанове.

– Ну і що ти тут робиш? – холодно запитав Матвій вже тягнучись своєю рукою до моєї. Наче в секунду міг підсунути мене до себе, щоб захистити.

– Ти ж знаєш, мій ненависний, братику...