Розділ 40

Настав цей день. Маскарад, бал, називати його можна як завгодно. Навіть «нора для ненормальних». Я стояла перед дзеркалом розглядаючи себе з усіх сторін. Все було ідеально. Макіяж, сукня, туфлі. Я наче шукала щось за що можна вхопитися, як за якір корабля при штормі. Підтримку. Розуміння. Кохання? Від думок мене відволік звук кроків. Матвій зайшов в кімнату і застиг на місці. Він оглянув мене від ніг до голови.

– Лія? – невпевнено запитав хлопець.

– Що? 

– Скажи, які є синоніми до слова «прекрасна»?

– Неймовірна, суперова, неперевершена.

– Тоді ці слова я точно можу сказати тобі. Ти виглядаєш неймовірно, суперово, неперевершено, прекрасно.

– Стільки компліментів я останній раз чула – ніколи.

Матвій хмикнув і закрив двері кімнати. Далі підійшов до мене поклавши руки мені на талію. А потім легкі поцілунки та подих відчувся жарем на моїй шиї.

– Немає таких слів які б описали тебе. Деякі хлопці кажуть на свою дівчину, що вона наче захід сонця, ранкова роса, туман в лісі. А у мене немає такого. Адже ти – незрівнянна. Тебе немає з чим порівняти, для інших ти подруга, знайома, звичайна дівчина. А для мене ти восьма краса світу. 

Ще одні поцілунки Матвія накрили вже мою ключицю.

– Я не можу тебе порівнювати з чимось. Ти унікальна, можливо, не для інших але для мене точно.

Я повернулась мої щоки палали, як вогонь. У мене не було слів. В голові крутились багато думок. Що відповісти? Ти такий самий? Ні. Це тупо звучить. Це так мило? Також не підходить. Господи, чому в такі моменти мозок вимикається? 

Не встигла я й рота відкрити як Матвій залишив невагомий поцілунок на моїх губах. А потім вийшов з кімнати. Я зараз зійду з розуму! Подумала я, а потім глянула на себе в дзеркало. Щоки налились жаром, губи пульсували від поцілунку, як і шкіра на шиї пульсувала там де він залишив поцілунки. 

Хвилин десять мені потрібно було, щоб відійти від цього всього. Я наважилась і вийшла з кімнати. Матвій чекав біля дверей посміхаючись. А я усміхнулася у відповідь. 

– Готова? – запитав він.

– А якщо ні?

– Ну вибору у нас точно немає.

Я важко зітхнула і підійшла до нього. Легко майже не торкаючись поцілувала його в щоку і взяла з вішалки свій піджак.

– Не хочу, щоб ти знову віддавав свій піджак мені, а сам мерзнув, – сказала я.

Матвій не відповів, лише ласкаво й коротко засміявся. Взяв в одну руку ключі  для машини, що лежали на тумбочці. А іншою рукою взяв мою руку, міцно тримаючи. 

– Ходімо, – промовив брюнет і вийшов разом зі мною з дому. – Лія, сідай в машину, а я зараз прийду.

– Гаразд, – відповіла я та попленталась до машини.

Матвій задоволено кивнув. Він закрив дім на ключ і пішов до водійського сидіння. Зайшовши в машину хлопець завів двигун і ми виїхали. Через деякий час в дорозі він поклав руку мені на коліно.

– Лія, запам'ятай... – промовив Матвій краєм ока глянувши на мене.

– Знаю. Слухатися, робити що скажеш і бла-бла-бла, – перебила я його.

Матвій зупинився на парковці біля того самого палацу. Він важко видихнув вимкнувши двигун машини, а потім глянув на мене і промовив: 

– Зараз. Я маю на увазі не це.

– А що тоді? – насторожено запитала я.

– Будь собою. Просто будь собою без цієї всілякої фігні. Досить вже нам гратися в ці ігри «господар і рабиня».

– Матвійчик, я зрозуміла.

– От і добре, маленька.

Хлопець нахилився до мене і поклав руку мені на щоку поцілувавши в губи.

– Ненавиджу це прізвисько, – прошепотіла я між його поцілунками.

– Зате воно тобі личить.

Я тихо засміялась. Матвій не зупинявся, нахилився ближче. Він вже цілував відкриту шкіру на моїй ключиці. А я навіть не хотіла, щоб цьому моменту хтось, або щось завадило. Через декілька хвилин Матвій зупинився.

– Ми можемо запізнитися, моя маленька, – прошепотів хрипло Матвій.

Все. Я здаюся. Можеш називати мене цілу вічність своєю маленькою!

– Можливо, ще залишимося? – пробурмотіла я та Матвій вже встав відкриваючи двері з моєї сторони.

Хлопець подав мені свою руку.

– Виходьте, принцесо. 

Я легко усміхнулася і взяла його руку в свою. Приймаючи його допомогу.

– Звісно, мій принце.

Ми вийшли з машини. Ліхтарі загадково світили на вулиці. На дворі ходило декілька дівчат та хлопців. А через вікна було видно, що якійсь люди вже сиділи за столиками. 

Тільки б не так як той раз – подумала я, коли ми заходили в палац. Але нічого не змінилося. Деякі дівчата чи хлопці, що були рабами, сиділи на підлозі. Мені б хотілося вибухнути від злості за таке. Але я стрималась. Матвій краєм ока глянув на мене і міцніше стиснув мою руку. Можливо, таким чином він хотів сказати, щось на кшталт: Я поруч. Ця його дія змусила мене кивнути йому та видихнути. Вечір має бути і важким, і цікавим одночасно, напевно.