Розділ 38

День пролетів швидко. Матвій приніс продукти з магазину, а я приготувала той самий пиріг. На вечір Матвій робив домашку з університету на ноутбуці. А я лежала на його грудях переглядаючи «Instagram».

– Лія, – покликав мене Матвій.

– Що?

– Список надіслали, – сказав він і зітхнув.

– Що на цей раз? – запитала я.

– Сукні темних кольорів, ніяких прикрас. У мене чорний костюм. Усе як того разу. Хіба що без тих клятих нашийників.

– Ну це хоч краще, – видихнула я.

– Можливо, знаєш як то кажуть. У тихому болоті чорти водяться. Тому краще не розслаблятися, – сказав Матвій та поклав телефон і ноутбук на тумбочку.

– А якщо ні? Можливо, цього разу все буде гаразд?

Матвій важко зітхнув та повернувся до мене. Він поклав свою руку мені на спину і легко водив нею, наче малював візерунки.

– Лія, маскарад це не те саме, що і бал. На балу не було масок, так були нашийники. Але якщо їх немає на маскараді це нічого не змінює. В цій «системі» не буває легко. Тому ми все одно маємо бути напоготові.

– Матвій, ти завжди такий серйозний, коли йдеться про щось таке? – запитала я.

– Якщо потрібно – так, – відповів він.

– Зануда, – пробурмотіла я і краще вмостилась на його грудях.

– Не починай. Взагалі-то, я піклуюся про тебе і про твою безпеку, – промовив Матвій та легко поцілував мене в чоло.

– Знаєш, ти мені схожий на погоду.

– В сенсі? – трохи здивувався він.

– У тебе завжди різний настрій. Буваєш як ото дощ влітку, коли сказали, що буде сонце. 

– Напрямок я зрозумів, – сказав Матвій.

– Ну от. Тобі треба хоч колись не бути таким серйозним. 

– Гаразд, але це вже точно потім. Скажи, а коли у тебе день народження? – запитав хлопець.

– Через декілька днів.

– А точніше?

– Через тиждень.

– Отже після балу у тебе через декілька днів день народження?

– Так, – сказала я і закотила очі.

– Тоді, щоб ти хотіла на день народження? – запитав Матвій.

Я трохи здивувалась. В дитячому будинку ми ніколи не святкували день народження. Принаймні подарунків і торта точно не було. А якщо просто привітають так вважай, що це вже подарунок.

– Не знаю, – пробурмотіла я після паузи.

– Ну давай, – сказав Матвій та сперся головою на стіну. – В кожного є своя мрія. От про що ти мрієш?

– Ну там, стати лікарем наприклад, чи займатися журналістикою. Чи… можливо, приймати участь в гонках 

– Ого, окей але я не про професію. Я про те, що ти хочеш? Що тобі настільки сильно хочеться, щоб ти навіть гори звернула заради цього?

– Море. Я сильно хочу побувати на морі, знаєш, пляж, солона вода. Можливо в Одесі. Або кудись закордон.

– Ти ніколи не була на морі? – запитав Матвій.

– Ніколи. Цікаво як там.

– Що ж знаєш це буде дивно але я також ні разу не був на морі. І не дивись на мене так. Я знаю, що це виглядає просто ненормально. Маючи стільки грошей, я жодного разу не був на морі. Просто, не було з ким поїхати.

– А як же друзі? Кіан, Дерек, Алекс, дівчата. Ти міг поїхати з ними.

– Не було часу, я стараюся швидше навчитися керувати дідусевим бізнесом. Та й університет, а тепер ще й ці всі бали, маскаради. 

– Чому ти купив саме мене? Була купа дівчат. І чому саме у вісімнадцять? Ти мені ніколи не говорив про це.

– Знаєш, інколи вибір робиться спонтанно. Або щось тобі підказує. Просто, коли я побачив тебе. В моїй голові щось защемило. Наче хтось сам сказав «ось, це вона. Вона тобі потрібна.» Ти можеш познайомитись, переписуватися з кимось навіть не знаючи, що в майбутньому ця людина може стати тобі найдорожчою. Ми ніколи не знаємо майбутнього. І не змінимо минуле. А чому саме у вісімнадцять років, це по традиції Андерсів. Та й робити такі «покупки» дозволено лише з вісімнадцяти. 

– Зрозуміло, – я ледь-ледь посміхнулась.

– Так, а тепер сонько давай спати, – пробурмотів Матвій та ліг на бік.

– А якщо я не хочу? 

– Тоді, я тебе змушу.

– Яким же чином? Наллєш мені в чашку снотворного? 

– Ні.

Матвій трохи хитро посміхнувся, а потім сильно обійняв мене. Він схопив мене за талію, а іншу руку поклав собі під голову. Я спробувала вибратися, але Матвій тримав міцно.

– І що тепер? Будеш мене ось так тримати поки я не засну? – запитала я.

– Я буду співати тобі колискову.

– Матвій, я не маленька дитина. Мені не п'ять років.

– Лія, зізнайся що всі коли виростають знову хочуть в дитинство. З обіймами та колисковими на ніч.

– А якщо я не хочу? – запитала я.

– Я впевнений, що ти брешеш.

– Можливо…

– Тихо, – Матвій перебив мене.

Я ще декілька разів спробувала вирватися з його міцних обіймів. Але за кілька секунд вже зрозуміла, що не зможу. А потім я почула тихий, хриплий голос. Матвій почав співати мені колискову.

– Котику сіренький, котику біленький, котку волохатий, не ходи до хати… – тихо наспівував Матвій.

Я глянула на нього. Хлопець тихо лежав з закритими очима обіймаючи мене. На його чоло впало декілька прядок волосся, але він не звертав на це увагу. Я нарешті розслабилась. Заплющила очі краще вмостилась в його обіймах та сама обійняла його у відповідь.