Розділ 37

На ранок я і Матвій склали свої речі, поснідали разом з усіма і поїхали додому. Вже там до Матвія прийшло повідомлення на телефон.

– Чорт забирай... Дідько! – вилаявся Матвій, а я стривожено підійшла до нього.

– Що сталося? 

– Вгадай, що там написали? – відповів він питанням на моє питання.

– Кіан знову щось витворив?

– Гірше! Через три дні буде знову бал, – сказав Матвій і знову вилаявся.

– Якого... І, що тепер?

– Ти ж знаєш. Варіантів у нас інших немає, ми маємо там бути. Гаразд, Лія занеси будь ласка наші речі на місце, а я дізнаюся в інших чи вже знають вони.

– Добре, – сказала я і взяла наші сумки та понесла в спальню.

Дійшовши до спальні я зайшла, відкрила спочатку свій рюкзак і дістала з нього речі. А потім і речі Матвія. В грудях знову щось стиснулося. Страх? Паніка? Можливо і те і інше. Я пішла назад на кухню до Матвія. Він вже нервово ходив по кухні туди-сюди.

– Хлопці також вже знають, – сказав мені Матвій.

– Матвій, це ж лише ще один бал. Чому ти цього разу настільки напружений?

– Лія, це вже не просто бал. Маскарад – це вже не просто бал. 

– Маскарад? – здивовано запитала я.

– Трапляється раз на рік. І саме нам цього разу судилося на нього потрапити.

– А, що в ньому такого? 

– Все, можливо, трохи складно. По перше маски на обличчі. Кожного року це якось по різному. В дитинстві я частенько бував на такому тому знаю, що кажу. Срібні, золоті, у вигляді тварин. Вони бувають кожного року різні. Також закони. На маскараді є особливі закони, які пішли від традицій. Раніше вони були негласні, а зараз всім байдуже. А ще в такий день треба бути обережним. Кожен може запросити тебе на танець.

– Тобто. Люба людина може отак просто підійти і сказати, що буде танькювати зі мною?

– Частково так. Звісно можуть запитати дозволу господаря, але навіть якщо він скаже ні. Всім буде всеодно. Тому буде складно адже з цим допомогти я ніяк не можу.

– А чи можна його якось пропустити? Сказати, що захворів? Поїхали кудись?

– Ну по-перше органіція власноруч може приїхати перевірити чи справді ми захворіли. По-друге вони також можуть перевірити чи поїхали ми кудись. Відпустка, інша країна і так далі. Якщо так то після цього влаштовується новий маскарад. Ну майже. Тільки цього разу без масок і того всього. Але за традиціям можуть піти. Тож вибору немає. Можливо я дізнаюся щось у організаторів але знаю, що так просто вони мені не подзвонять чи ще щось.

– Схоже на золоту клітку. І замкнутий трикутник, – пробурмотіла я важко зітхнувши.

– Можливо воно так і є, – сказав Матвій почухавши потилицю.

– То, що тепер робити?

– Зараз. Треба трохи розібратися. Адже я вперше там буду не як просто дитина як от в дитинстві... – почав Матвій 

– ... А як господар, а я твоя рабиня, – закінчила я замість нього.

– Знаю. Проїхали. Сьогодні повинні скинути дрескод, напевно. Господи, я був там декілька років назад. Можливо щось змінилося чи ще щось. 

– Окей, а що далі?

– Я ж кажу. Надішлють повідомлення чи лист.

– Лист? Серйозно? Хто взагалі зараз ними користується? Може ще привяжемо його до голуба.

Матвій пирснув від сміху. Здається він зміг трохи розслабитися.

– Це тебе вже Кіан жартувати навчив?

– Можливо, так що там після дрескоду?

– Поглянемо чи є у нас все що треба. Далі напишуть правила і прочитаємо їх. Іншого варіанту немає.

– Зараз би хотілося просто зникнути. Наприклад мати плащ невидимку як у Гаррі Поттера, – сказала я і взяла ковдру, що лежала на кріслі. А потім накрила нею себе наче вона справді була чарівна.

– Або чарівну паличку, начаклували б двійників, – Матвій лагідно посміхнувся.

– А ще б лист з Хогвартсу, – сказала я важко зітхнувши.

– Напевно. Окей, ми відійшли від теми. Скоро мають надіслати список. Дрескод і правила, все по класиці. 

– Зрозуміла.

– Лія, приготуєш будь ласка свій фірмовий пиріг з яблуками? 

– Це твоя улюблена страва? – запитала я

– Так, а ще у тебе він виходить дуже смачним.

– Отже, через три дні якийсь там маскарад. У вигляді квесту під назвою «Спробуй вижити до ранку.» А ти говориш за пиріг? Серйозно?

– Якби можна було я б кожен день його їв, – пробурмотів Матвій.

– Отже будеш допомагати мені. Будеш за помічника шеф кухаря, – гордо сказала я склавши руки на грудях.

– Гаразд, помічник так помічник.

– Ага, а тепер оскільки ти мій помічник тому давай за продуктами. До магазину йти недовго, а свіже повітря тобі на користь.

– У нас же все має бути в холодильнику, – задумливо сказав Матвій наче згадував чи справді це так.

– Ні. Нам потрібно борошно, яйця, дріжджі. А їх немає. Тому треба в магазин.

– Звідки ти вже знаєш, що немає коли навіть не глянула?

– Матвій, я за весь час у тебе вже знаю твій дім як свої п'ять пальців.

– Лія, ти у мене не більше пів року! В знаєш все так наче живеш тут усе життя.

– Нагадую, майже, пів року, – поправила я Матвія, а він лице цокнув язиком і закотив очі. 

– А ти смішний коли так робиш. Гаразд, дуй в магазин! А то нам це треба ванілін, ну і звісно самі яблука.

Матвій трохи невдоволено глянув на мене.

– Відчуваю себе не господарем перед рабинею, а навпаки.

– А треба було тоді на аукціоні думати.

– Ти мені нагадуєш тих бабусь які постійно щось там бубнять.

Це він натякає, що я стара?! Чи, що я вже бабуся?! Ну я йому...

Я підійшла до шафки яка була забита пакетами. Треба ж таке. Навіть у Матвія є така чудо тумбочка. Я дістала звідти самий перший пакет, що побачила. « Це був АТБ» і зразу ж кинула ним в Матвія.

– Бери пакет і давай в магазин! А то ця бабка, – я показала на себе. – Зараз тобі влаштує тут поєдинок!

– Гей, ти чого це так? Це через те, що я чекав за бабусю?

Я вже дісталась до рушника і кинула прямо в лице Матвія.

– Та годі! Я вже зрозумів – ти точнісінько як Моніка! Хлопці будуть казати ще, що я каблук, – бубнів він коли вже взувався.