Розділ 30

Вечеря пройшла спокійно. Звісно були ще питання але вже не настільки неприємні. Вже коли ми думали їхати додому Ірина нас зупинила.

– Можливо ви залишитеся на ніч? – сказала вона награно посміхнувшись. 

Це виглядало мило, хоча ми з Матвієм знали, що це не так. Матвій глянув на мене мов: «Я їм не довіряю». Я була згодна з ним, проте краєм ока подивилась на Ірину та Владислава. Вони дивились переконливо, майже наказово, що по всьому тілу пробіг холод. А потім я глянула у вікно. Дійсно була ніч. Темрява заполонила весь двір. Лише місяць інколи світив, пробираючись крізь густі хмари, а зірок майже не було видно. 

– Ми наполягаємо, – промовив Владислав.

Матвій ще раз глянув на мене. Важко зітхнув і подивився на батька.

– Добре. Але у нас є прохання. Не задавати дивних питань. І не ображати Лію, – холодно та суворо сказав Матвій.

– Звісно. Матвій, можеш йти спати в свою кімнату. Ну, а Лія може і до рабинь, – сказала Ірина.

Я помітно напружилась. Не хотілося знову, щоб хтось бачив в мені рабиню. Матвій сильно стиснув щелепу, а його руки стиснулися в кулаки, що нігті впивались йому в шкіру.

– Ні, – зразу коротко відповів Матвій. – Якщо ви не виділите Лії кімнату вона буде спати тоді зі мною. Але не там.

Мої щоки налились жарем. Таких слів я не очікувала. Тим часом Матвієві батьки старались зберегти спокій та суворість. 

– Гаразд але окрему кімнату ми не надамо, – нарешті промовив батько Матвія.

Матвій важко зітхнув адже знав, що так буде. А я все ще стояла в шоці. Потім він взяв мене за руку та повів коридорами до своєї кімнати. А маленька Емілія взяла мене за другу руку весело стрибаючи. Вона часто дивилась на мене не так, як її батьки. Оцінюючи. Зневажаючи. А як звичайна дитина з цікавістю і захватом.

– У тебе красиві очі. Мені подобаються карі такі світлі, – сказала Емілі.

Я зупинилась, а Матвій зупинився разом зі мною. Тоді я сіла на корточки перед Емілією, щоб бути на рівні з її обличчям.

– Дякую у тебе також красиві очі. І сарафан дуже класний, – сказала я м'яко усміхнувшись.

– Мені, Матвій подарував. Це мій улюблений, – дівчинка відійшла від мене і підійшла до Матвія обійнявши його за пояс.

Матвій навіть не здивувався. Я встала і підійшла до них. Матвій підняв Емілію на руки, а вона сміялась коли він почав лоскотати її. Коридор заливався дитячим сміхом. Я зрозуміла, що Матвій дуже хороший. Він найкращий старший брат не зважаючи, що кажуть його батьки. Потім він щось тихо прошепотів Емілії і вона повільно злізла з його рук обійняла його, а далі мене і пішла до себе в кімнату.

– Солодких снів, Матвій і Лія! – сказала вона і побігла по коридору.

Я легко посміхнулася обійнявши себе за плечі.

– Солодких снів! – промовила я разом з Матвієм.

Крокуючи коридором я більше нікого не зустріла, а коли ми зайшли в стару кімнату Матвія я трохи здивувалась. Вона виглядала сучасніше ніж всі інші кімнати. Біле дерев'яне ліжко, сірі стіни, а на стелі намальовані зірки. Шафа, тумбочка, стіл, і сірі пуфіки. Кімната була зроблена в темних стилях але все ж була класною. В одному із кутів кімнати я побачила кошик з іграшками. Підійшла туди і побачила купу всього. Загалом таких сучасних чи на мій погляд звичних іграшок майже не було. Більшість були наче власноручні. Машинка зроблена з дерева, якийсь заєць зроблений з клаптиків одягу, а очі були з двох різних ґудзиків. Один великий зелений, а інший трохи менший чорний. Ще я помітила кулон, чорна мотузочка на, якій висів срібний овал на якому вигравіюваний малюнок. Троянда без шипів і птах. Матвій глянув на те, що я роблю і підійшов ближче та сів біля мене на підлогу. 

– Більшість цих іграшок мама робила їх власноруч. Виходили дуже красивими, а улюблений у мене був заєць «Бон-Рон». Його ми часто латали клаптиками адже він часто рвався, – Матвій взяв зайця в руки трохи покрутивши, щоб роздивитись кожну сторону зайця.

– А кулон? – запитала я.

– Кулон мама подарувала. За тиждень до того, як її забрали, – відповів Матвій беручи вже кулон з моїх рук в свої.

Він пильно розглядав кожну деталь. Наче хотів щось згадати. А потім розкрив кулон. Де всередині була записка – вже трохи пожовклий папірець і фотографія якоїсь жінки. Матвій розгорнув записку і в ній було написано щось іншою мовою. Це виявилася італійська.

– Sii sempre te stessa. Fai quello che ritieni giusto. La mamma ti ama. Da Amanda. (Завжди будь собою. Роби те, що вважаєш правильним. Мама тебе любить. Від Аманди.) – прочитав Матвій.

– Красиві слова. А ця жінка на фото це Аманда? Тобто твоя мама? – запитала я.

– Так.

Я глянула краще на фотографію. Жінка десь вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти років. Темне волосся та карі світлі карі очі. Вона в сукні, яка була трохи підлатана але жінка посміхалась. Матвій погладив лице на фото великим пальцем.

– Красива, – тихо промовила я.

– Це точно, – сказав Матвій.

Він поклав фото і записку назад в кулон, а іграшки поклав в корзину. Потім пішов до ліжка переодягаючись. Я швидко відвернулась. Точно, як я могла забути за це. Чорт! Я не хочу з ним спати! Подумала я. Від чого мої щоки налились жаром.

– Можливо, я... – почала говорила я, але Матвій перебив.

– Я до тебе чіплятися не буду. Ляжеш на один край ліжка, а я на інший, – сказав він і відкрив шафу.

Я все ще стояла спиною до нього боячись навіть неправильно вдихнути. Матвій кинув мені одяг який впав мені прямо на голову. Я хмикнула і взяла одяг в руки. Це була велика футболка.

– А нічого іншого немає? – запитала я.

– Ні. Можеш одягати футболку ну, або спати без неї, – сказав Матвій коли я вже обернулась до нього.

Матвій був лише в піжамних штанах без футболки. Я старалась дивитися йому в лице але швиденько поглянула на його торс. Мої щоки від цього тут же почервоніли і я швидко забрала погляд звідти.

– Ідіот, – тихо промовила я. – А можеш хоч обернутися, щоб я одягнулася?

– Я б і подивився на тебе залюбки, – з посмішкою промовив Матвій але все ж обернувся.