Розділ 27

Вночі Матвій так і не повернувся. І навіть вранці також його не було. Я цілу ніч не могла заснути. Жахливі думки лізли в голову, змушуючи ще більше нервувати. Все в голові змішалося в кашу. Через тиждень йти до батьків Матвія. Сварка через це. Матвій пішов з дому. Я переживаю за нього хоча й ми посварилися. Думаю він би міг подумати, якщо мені байдуже то я б могла втекти. Але по-перше мені не було б куди, а по-друге я не хочу і не хотіла б. За ніч я просто намотувала кола в своїй кімнаті. Звісно у мене був телефон. Матвій купив його ще тоді коли я тут була лише тиждень. І я дзвонила йому цілу ніч. Я хотіла знати куди він пішов але завжди чула лише ті «Піп-піп-піп»

– Матвій, куди ти чорт візьми пішов? – запитувала я себе кожен раз коли не могла додзвонитися до нього.

На ранок я все ж не витримала і заснула із телефоном в руках, а прокинулась вже в обід. Пішла на кухню і побачила Матвія камінь впав з душі і я нарешті змогла полегшено видихнути. Матвій щось готував, він не звернув на мене увагу. Це трохи виглядало як на наш звичайний день, наче ми й не сварились. Але все ж щось трохи змінилося. По-перше ми не вибачились один перед одним, а по-друге все ще були в сварці.

– Сідай обідати, – холодно сказав Матвій.

Він поклав на стіл дві тарілки яєчнею та беконом. Я сіла за стіл і ми мовчки поснідали. Не говорили взагалі. Ця тиша тиснула гірше, ніж ходити по склу. Мені хотілося щось сказати. Навіть, якщо це буде просто чи привіт, чи побажати смачного але моя гордість не дозволяла цього. Вона наче обвила мене своїми путами, говорячи за мене. Він цього я могла лише стискати руки і думати, щоб ми якось швидше помирилися. Але, як? Ми обоє не з тих, хто легко просить вибачення. Мені хотілося б повернутися назад в той вечір і просто поговорити про це спокійно. Але нажаль цього не можна зробити. Матвій вже встав, щоб вимити посуд, а я важко зітхнула і взявши всю свою силу в кулак промовила.

– Матвій, я думаю, що нам потрібно поговорити. Спокійно. Без криків, – ледве змогла промовити я.

Матвій не відповів на моє питання. Він вимив посуду і сів за стіл та зціпив руки і дивився на мене. Ми сиділи так здавалося вічність час тягнувся липким болем в грудях. 

– Гаразд, – пробурмотів Матвій і важко зітхнув.

Я хотіла щось сказати але слова застрягли в горлі. Стало важко дихати наче весь біль задушив груди.  Та все ж я переборола свою гордість, впертість та біль. Я вирішила розповісти всю свою історію, а вже потім думати, що сказати в наприкінці.

– Мій тато покинув маму ще коли мене навіть не було. Тому коли на аукціоні чи то підготовка запитали моє ім'я, прізвище та по-батькові. Я не сказала по-батькові. В моєму свідоцтву про народження там просто пусто. Прочерк.

– Я бачив в твоєму свідоцтві. Всі документи твої перебувають в мене, – сказав тихо Матвій. Його голос відлунював в тиші дому.

– В мої десять років мама розбилась в автокатастрофі, – продовжувала я наче не почула його слова. – Грузовик не витримав і врізався в машину. До дванадцяти років я була в одному дитячому будинку, а потім мене перевели в інший. Далі ти думаю вже знаєш. Продана дитячим будинком, підготовка на аукціон, самий аукціон і ось я вже твоя рабиня.

– Ти не рабиня і я завжди тобі це казав.

– І я дякую тобі за це, – я важко зітхнула та потерла лице руками, наче цей рух міг стерти все погане минуле. Та біль пережитого, що накопичувався роками.

– Добре. Раз сьогодні ми вирішили поговорити по чесному без брехні то і я буду.

Матвій важко зітхнув і нічого не казав. Він наче обдумував всі "за" і "проти". Та все ж не витримав.

– Мій тато, якось в вісімнадцять закохався в рабиню. Точніше – в рабиню, яка згодом стала моєю мамою. Звісно він знав, що це не правильно бо це придумали тупі традиції. Насправді закохуватись і так далі в рабиню не заборонено. Але це так вжилося в світі, що стало для всіх, як закон. Звісно негласний і всіх це задовольняло. Це все звучало якось так. «Не кохай, не одружуйся, не зустрічайся, не май з рабинею дітей.» Як би ти знала, Лієчко, скільки поколінь це вже триває. Так от мій тато закохався в мою маму. Вони переспали і коли тато дізнався про її вагітність то злякався. Він боявся гніву прадідуся. 

– Прадідуся? – перепитала я. – А, як же сам дідусь тобто тато твого батька?

– Про нього трохи пізніше. Я хочу, щоб ти сама дізналась про мого дідуся від нього самого, – Матвій різко переключив розмову на те з чого почав. – Так вийшло, що народився я. Я ріс можна сказати, як в двох світах. З понеділка по п'ятницю з батьком та його жорстокими правилами. А на вихідних з мамою. Я ділився наче на дві половини. В одні дні господар, в інші – раб. Хоча я б це назвав: людина. Що правда спогадів з мамою я не багато пам'ятаю. В чотири роки батько прийняв рішення її перепродати на аукціоні. Звісно ж він взяв мене з собою. І я міг бачити, як мою матір продають. Хоч мені і було чотири але тоді я б не сказав, що я не розумів ситуації. І звісно же я, як люба дитина почав співати і кричати, що хочу до мами. Ще від тоді мені інколи снились сни з мамою. Частіше всього це був просто якийсь спогад із дитинства. Наприклад, як у неї не було парфумів і вона втирала в шкіру пелюстки троянд. Допомагало мати легкий аромат троянд. Вона вчила мене бути людиною. Не рабом, не господарем – а саме людиною. 

Матвій закінчив свою розмову глибоко вдихнув і все ж продовжив до кінця.

– Після того, як маму забрали тато взяв мене повністю під своє виховання. Звісно ще дідусь також мене вчив. А коли мені було п'ять батько одружився. 

Після цього всього ми обоє мовчали. Але тиша вже не була такою важкою й болючою. Стало легше коли я розказала про свої травми минулого і проблеми. Думаю, що Матвію також. І хай би, що далі не сталося я все ж зрозуміла. Ще довго ображатися я не зможу на нього.