Розділ 25

На вечір мені захотілося попити води. На годиннику було приблизно одинадцята ночі. Спускаючись по сходах я помітила, що в кухні досі увімкнене світло. Подумала, що можливо, Матвій забув вимкнути світло, та коли я підійшла ближче, то почула його голос. Матвій ходив біля столу туди-сюди і схоже він був трохи знервований або розлючений. І тоді я почула те, щоб не мала почути.

– ... Алекс, я знаю, що маю їй розказати... – казав Матвій.

Схоже він говорив з Алексом, а я сховалась за кутом підслуховуючи. Хоча знала, що так неправильно. Я могла чути лише частинки розмови.

– ... Але я не хочу їй псувати настрій. Хай вирішить, що це випадково... Так я знаю, що вона і так важко мені довіряє... Я знаю, але... – Матвій запнувся.

– ... Алекс, краще я збрешу їй...

Від цих слів я ледь не впала. 

– ... Я скажу про це через тиждень, як раз тоді залишиться всього день. Я не можу їй сказати зараз, що через тиждень ми поїдемо до моїх батьків...

Мої ноги підкосились, а в очах потемніло. Що правда біль перетворилась на гнів. Я зайшла в кухню і Матвій застиг. Телефон ледь не впав з його рук, як він швидко завершив дзвінок.

– Можеш вже не казати мені. Я тепер знаю, – мої руки стиснулися в кулаки.

– Лія, я...

– Чому ти мені не сказав?! – крикнула я. – Чому ти вирішив змовчати?! Через тиждень. Ти вирішив, що краще сказати мені через тиждень?! А, якщо б я не підслухала? Скільки б ти зміг мовчати? День. Два. Тиждень. Можливо взагалі не сказав би!

Все в мені кипіло, сльози котились по щоках. Мене ледь не трусило від злості.

– А, що я мав робити?! – Матвій розвів руками. – Ліє, я стараюсь заради тебе.

– Заради мене?! – я спробувала посміхнутись та вийшло, якось криво і боляче. – Ти брехав мені в обличчя! І коли ж ти це дізнався? Коли дізнався, що доведеться їхати до твоїх батьків?

– Коли ми гуляли з друзями. 

– Твоїми друзями. Ти забув, що вони твої друзі! Ах, точно! Це напевно тоді коли до тебе подзвонили так? 

– Так, – стримано відповів.

– Як неочікувано. Матвій, чому не можна було сказати? Чому ти вирішив мені збрехати?

– Я не брехав.

– Не брехав?! А це ти, як називаєш?! Просто сюрприз? Забув сказати чи, що?! Матвій, я тобі довіряю але навіщо. – мій голос затремтів. – Навіщо ти промовчав? 

– Тому, що я і так боюся за тебе! – Матвій не витримав. – Лія, я переживаю за тебе! Я всі ці дні старався, щоб ти не відчувала себе погано! І знаєш, що? Правда, в тому що це я попросив Айдена прийти з Адою на бал. Це я вирішив зводити тебе з друзями на квест. Це я хотів привести тебе, щоб ти навчилась стріляти та просто повеселилася. Я старався для тебе!

– Але ти все одно мені збрехав. Чому ти не міг сказати правду, що то дзвонив твій батько? Чому не міг просто сказати правду. – трохи спокійніше запитала я.

– Тому що я боявся...

– Боявся чого?! – не відступала я.

– Того, що вони можуть зробити. Я боявся що вони можуть нашкодити тобі.

– Чим же?! Я і так пережила багато пекла! Я пережила загибель матері. Пережила, що тато покинув мою маму, коли вона була вагітна! Пережила дитячий будинок, аукціон. Гірше не може бути. Але ж ні. Ти вирішив залишити, приховати ще одну правду. Ти не пережив того, що я. – я зробила паузу, а потім сказала те через, що пожаліла потім. – Ти просто розбещений хлопець багатої сім'ї! 

Матвій гірко посміхнувся. Він склав руки на грудях я сперся на стіл.

– Отже я розбещений хлопець багатої сім'ї. Так? А чи знаєш ти справді мене? Ти знаєш, що я пережив?!

Я побачила в очах Матвія сльози. Я ніколи не бачила, щоб він плакав.

– Я пережив багато чого. Пережив те, що мене ганьбила навіть рідна сім'я бо я син рабині. Пережив те, що мене постійно називав власний батько плямою. Плямою в чистокровній сім'ї Андерсів. А знаєш, що саме гірше.

Він гірко засміявся. Його щоки вже були мокрі від сліз.

– Саме гірше було, що в чотири роки я бачив, як мою маму продають на аукціоні. Ти розумієш це? Чотирирічний хлопчик стоїть і плаче коли бачить в останній раз свою маму. Коли всім байдуже коли він кричить гукаючи маму. Це саме гірше, що було в моєму житті. А тепер ти кажеш, що я розбещений хлопець?

Я заціпеніла. В горлі з'явився важкий ком, який ледве давав дихати не те, що говорити. Я хотіла підійти до Матвія. Обійняти його та вибачитись за те, що сказала. Але він відійшов на крок від мене.

– Не підходь до мене! – гаркнув він, що я аж трохи злякалась. – Не підходь, будь ласка...

Матвій різко розвернувся до прихожі швидко взувся, та одягнув куртку. Взяв з собою ключі, гаманець та телефон і пішов з дому. Куди він пішов я не знаю. Мені хотілося побігти за ним навіть, якщо босоніж. Але ноги наче приклеїли до землі. В голові зашуміло, а в очах ледь не пливло. Я присіла на стілець коло столу. Закрила лице долонями та заплакала. Мені залишилося лише гадати куди він пішов, і коли він повернеться.