Розділ 15

– Готова? – казав Матвій поправляючи комірець своєї сорочки білого кольору.

Я стояла та вдивлялась в дзеркало на своє відображення. Крутилась в боки розглядаючи кожен клаптик. Чорна сукня, зачіска легкий пучок, чорні туфлі на підборах. Нюдовий легкий макіяж. Парфуми жіночі із запахом лаванди, орхідеї та грейпфрута. І далека нотка троянд. Чорна сукня інколи виблискувала на світлі, що робило її ще більш вишуканою.

– Думаю, що так, – відповіла я знервовано і невпевнено та зітхнула. 

Я нарешті глянула на Матвія, а він на мене. У чорному костюмі він виглядав неперевершено. Волосся ідеально зачесане назад. Без краватки чи метелика, біла сорочка, верхній ґудзик був розстібнутим. І звісно ж його неперевершений парфум, він мені настільки запам'ятався. Щойно я подумала б про нього – одразу згадувала його парфум. А нотка винограду, і м'яти здавався мені райським. Матвій дивився на мене дуже довго, і я на нього також. 

– Ти виглядаєш... – почав він проковтнувши повітря. – Неперевершено красиво.

Я опустила погляд, на щоках тут же з'явився рум'янець.

– Дякую. Ти також красиво виглядаєш. – нарешті відповіла я. 

Я ще раз обернулася до дзеркала та дивилась в нього. Як тут Матвій дістав той самий нашийник, що ми купили для балу. Через дзеркало я помітила, як він дивиться на вигравіруваний напис. Всього дві букви вибиті на тканині нашийника срібного кольору. М.А. – Матвій Андерс. Я бачила, як він боровся всередині з собою. Все ж хлопець підійшов до мене з цим нашийником. Він уже навіть доторкнувся до моєї шиї, але зупинився. Матвій стояв від один крок до мене. Його гарячий подих наче обпалював шкіру на шиї. 

– Перш ніж я одягну це тобі, Ліє. – прошепотів Матвій прямо мені на вухо. – Я хочу попросити вибачення за все, що я зробив. За те, що ти тиждень страждала бо тобі довелось вчитись слухняності. Я сам ненавиджу це слово. За те, що зараз маю одягнути цю штуку. Хоча по правді я дуже не хочу. Але саме більше вибач мене, що я тебе купив.

Останні слова лягли мені, як камінь на душу. Я хотіла заперечити. Сказати щось на кшталт. Ти ні в чому не винний і я рада, що саме ти мій господар. Що ти не ображав мене, що все гаразд навіть, якщо це частково не правда. Але слова застрягли в горлі важким комом. Матвій не чекаючи поки я оговтаюсь, одягнув мені нашийник. Легко, без різких рухів. Він одягав так наче один неправильний рух і я можу загинути, або зникнути. Тканина приємно лягла на шию. Мов змія, що обвиває свою жертву. Хлопець замкнув нашийник на моїй шиї з легким клацанням замка. Пройшов рукою по своїм ініціалам на нашийнику. Та відійшов, даючи мені простір. 

– Ходімо. Запізнюватися на бал заборонено. 

– Тепер це також заборона? Можливо, ще є правило, щоб рабиня вклонялась кожному господарю, як тільки він підійде до неї і простягне руку? 

– Так. – сказав Матвій. Схоже це справді було правило.

– Це або якась божевільня, або всі живуть в, якомусь столітті з принцами, і принцесами. Тільки замість принців господарі, а принцеси рабині, – я закотила очі.

– Згоден. Давай пішли вже! – підганяв мене Матвій.

Ми вийшли з будинку та пішли до Матвієвої машини. Він допоміг мені сісти, а сам потім обійшов машину до місця водія. Завів двигун та машина рушила з місця. Я мовчала цілу дорогу, говорити мені не хотілося – тиша була мені до вподоби. Дивлячись у вікно за декількома деревами вже виднілась будівля схожа на палац. Великі чорні ворота з золотою позолотою, тротуар із великих гладких каменів. А сам палац білого кольору також деякі декорації на ньому золотистого відтінку, великі масивні двері з таким самим кольором як і декорації. Фонтан прямо посередині, сходи до дверей палацу. І по боках білі кущі троянд. Все виглядало, як у фільмі. Білий та золотий був усюди цим створюючи ідеальний дизайн та архітектуру будівлі. Ми зупинилися та припаркувались, як і інші біля палацу. Матвій вийшов з машини обійшов її та відкрив мені двері й подав руку. Я взяла її, а потім вийшла з машини. Мої підбори цокали по тротуару я трохи опустила погляд, як ми й вчили з Матвієм. Попереду бал, і ніхто з нас не знав, що чекає нас. Ні він, ні я.