Розділ 7

Вечір настав. Через годину все мало початись. Ще декілька годин назад ми вже були готові. Зачіска, макіяж, і сукня. Зачіска - це розпущене каштанове волосся хвилями. Макіяж простий, зате вишуканий. Сукня бордового кольору на тонких бретельках, та й сукня загалом сама тонка, яка облягала всі вигини мого тіла. Та робила мою талію, ще тоншою. А на вухах красувались витончені сережки зі срібра. На ногах були червоні туфлі на великих шпильках. Я дивилась на себе в дзеркало наче, якась інша особа. По вигляду не я, хтось інший. Рабиня, фактично поки, що ні. Але, як тільки мене куплять то це вже офіційно. Напевно, єдине щоб я попросила навіть, якщо у мене немає вибору і все ж буде господар. То хоч добрий, можливо таких не існує але мені все одно. До аукціону залишались лічені хвилини. Кожна секунда змушувала нервувати. Ада стояла коло мене, з такою ж зачіскою та макіяжем але іншою сукнею. Темно-синього кольору, також облягаюча вище колін, на маленьких бретельках прозорого кольору. Я не могла не зробити їй комплімент, хоча в такій ситуації це було недоречно.

– Ти ніколи не забудеш мене? – тихо, тривожно й неочікувано запитала Ада.

– Ніколи, навіть якщо змусять я не забуду. – впевнено відповіла їй.

– Давай пообіцяємо, що колись ще зустрінемось? 

– А, якщо ні? – знервовано запитала я. Ада встигла стати для мене, як подругою так, і сестрою. – Можливо, ми бачимось в останній раз? 

– Байдуже на це. – враз промовила Ада. Наче їй вже було давно все одно на все, і всіх. – Я думаю, якщо ми обіцяємо один одному то точно зустрінемось.  – Ада протягнула свій мізинчик. – Я обіцяю, що колись ми обов'язково зустрінемося. А Ти, Лія?

– Я також обіцяю, що колись ми знову зустрінемось. – і я зачепила її мізинець своїм. Наша обіцянка була зроблена. Та чи здійсниться вона? Ніхто з нас не знав.

– Через п'ять хвилин, аукціон! – пролунало з мегафонів.

Я швидко подивилась на Аду. Вона, як і я була сильно знервована. От і закінчилась на цьому наша свобода. Так сказати почалась чорна смуга. Всі дівчата вийшли до залу де мав відбутись аукціон. Зала була величезна, багато чоловіків, і навіть жінки були. А сцена закрита червоною бархатною занавісою. Охоронці нас всіх провели обережно. На диво на нас майже ніхто не дивився, неначе ми привиди. Ми всі зайшли за куліси там вже була Емія Володимирівна, Лора Олексіївна, шрамований, й охорона. За ними були величезні столи на, яких щось лежало. Нашийники?

– Доброго вечора, нові рабині! – сказала Емія діловим голосом. Вже не дівчата, а рабині. 

Емія Володимирівна показала рукою на столи де були ці "аксесуари". Однакові, лише з різними іменами й прізвищами.

– Як ви могли помітити. – продовжила Емія. – Це нашийники. Ми спеціально робили їх під ваші розміри. Головний аксесуар, нашийник! Тому зараз кожен підходить, і ми одягаємо його на вашій шиї. 

Жінка вже взяла один із нашийників в руку. Коли до неї підійшла спокійно та впевнено та білявка про, яку мені казала Ада в їдальні. Лише вона та, ще декілька дівчат підійшли так впевнено і перші. Інші ж, як і я побоювалися. Хтось просто стояв на місці, як вкопаний. Деякі стримували сльози, і мені вже було видно, як сильно вони цього не хочуть. Інші повільно підходили. Звісно декількох довелось підганяти. Я ж повільно рушила до Емії Володимирівни. Жінка взяла в руки чорний нашийник на, якому було викарбувано літери мого імені та прізвища срібним кольором. "Лія Еванс". Я ледь здригнулась коли тканина доторкнулася до моєї шиї. Щойно застібка кляцнула, і я враз відчула дискомфорт та тяжкість. Навіть коли нашийник був не з, якоїсь товстої тканини, чи можливо справжньої шкіри, або матеріалу нашийників, як у собак. Навпаки. Він був легким на дотик, але для мене так, наче в нього каміння наклали. У Ади також був нашийник з її іменем та прізвищем. Час тягнувся, як густою смолою. Повільно, а нерви були на межі. Хотілося кричати. Я не раб! Ви ненормальні! Відпустіть мене! Хотілося битись об стіни. Ревіти до головного болю. Та все це наче стискали. Замкнули в чотирьох стінах темної кімнати без виходу. І стерли усе зайве. Сльози, крик та благання. Залишилось лише стояти та чекати початку. Нового життя, нового майбутнього. Усе з нового, як на мою думку чорного аркушу. Очима я майже постійно дивилась на Аду, а вона на мене. Хоча мої очі бігали по всім дівчатам в кімнаті. Та взагалі по самій кімнаті. Сіра, декілька сидінь, столи на яких декілька хвилин тому були нашийники, а тепер на моїй шиї та шиях інших дівчат. З нами у кімнаті були охоронці, шрамований та Лора Олексіївна. Жінка стояла коло входу на сцену. Навіть, якщо б і спробувати то втекти все одно не вдалося.