Розділ 6

На ранок з мегафонів сказали, що аукціон відбудеться ввечері. Звісно, я вже це знала з розмови, яку підслухала вчора. А, ще сказали, що у нас є повністю вільний час до обіду. Лише не виходити з будівлі інакше покарання. Це мене не хвилювало. Все одно коло будівлі купа камер, охоронців, а на величезному заборі металевий колючий дріт. Я швидко одягнулась і пішла по коридору в їдальню. Поки йшла то помітила, що всі ходять куди завгодно. Але вони все ще налякані, як і я. Все це було схоже на те наче нам дають хоч спробувати останній смак свободи. Хоча це не схоже на свободу коли ти можеш вільно ходити лише в будівлі, а вийти з неї не можна. Нарешті я дійшла до їдальні і помітила Аду. Здається, вона була рада мене бачити але в її очах я помітила іскру страху? Ні, це була інша іскра. Всі очі говорили про страх, але десь далеко про вогонь. Малий, який тліє але до, якого можна додати дров, щоб збільшити його. 

– Привіт! – сказала я перша до Ади коли підходила до нашого столику.

– Привіт! – також привіталась до мене дівчина.

– Знаєш, Адо, я боюсь. – сказала чесно я. – Аукціону, і все це. Вони дали нам недо свободу на пів дня! Наче це буде останній раз в нашому житті. 

– Я згодна з тобою. Сама не розумію з чого це вони так? – вона зробила паузу. –  Тут познущалися з нами цілих два дні. Та окей не знущалися а як там вони кажуть? – записала Ада.

– Готували до аукціону. – відповіла я.

– Так от! – підтвердила вона.

– Адо, мені потрібно буде з тобою поговорити. – сказала я вже значно тихіше. – це серйозне.

– Давай кажи, що там ти хочеш. – Ада також знизила свій голос разом зі мною.

– Не тут. Потрібно десь в іншому місці. – я оглянулася по їдальні. – А то тут забагато людей. 

Ада кивнула головою. – Добре.

Ми швидко поїли, а потім пішли по коридору в мою кімнату. Коли я хотіла зайти в свою кімнату з Адою. То охоронець зупинив нас. Тоді я вдихнула на повні груди, і сказала стараючись бути переконливою але не занадто.

– Мені потрібно зайти. З – я подивилась на Аду. – Адою Вейн. З кімнати №30.

Охоронець нагнув голову, і подивився на нас. Потім кивнув і впустив. Я швидко подякувала, та зачинила за собою двері. Ада вже встигла сісти на ліжко та скласти одну ногу на іншу. 

– Давай кажи. Що ти хочеш мені сказати? – нетерпляче сказала дівчина.

– Вчора коли ти заснула. – почала я. – Я пішла до себе. Але в коридорі ледь не попалася.

– А я тобі казала, що це небезпечно! – перебила мене Ада.

– Дай договорити, і не перебивай мене будь ласка. 

– Добре– сказала Ада і зітхнула.

– Так от. Я почула, що хтось йде і швидко сховалась за кутом. А там, якась жінка. Напевно Емія Володимирівна. Розмовляла по телефону. Казала про, якихось Ан... – я старалась згадати кого, і кляцала пальцями наче це могло допомогти. –... Андерсонів. Наче вони крупна шишка. Оплачують їм все, і що вони мали приїхати на аукціон.

– Андерси?– перепитала мене Ада коли я закінчила говорити. – Немаю уявлення хто це. – Ада знизала плечима.

– Я також. – сказала я і розвела руками. 

Весь інший вільний час я провела з Адою. Ми говорили про все на світі, і що трапилося з нами. Цей клятий аукціон. Щоб чорти його побрали. Казала так Ада. Я вийшла з кімнати адже мені потрібно було піти в вбиральню. А по дорозі зустріла Лору Олексіївну, яка говорила по телефону. І дещо я таки змогла підслухати.

– В сенсі Андерс молодший вже тут?! – Жінка ледь не зірвалась на крик від великого здивування. – Щоб швидко його перехопили, і зустріли. Це негайно! – як далі я йшла від неї то голос ставав все тихіше і тихіше.

Я зрозуміла одне Андерс вже тут. Але й уявлення не мала, як він виглядає. Єдине, що я знала це, що його прізвище Андерс. Усе, нічого більше. Я далі йшла по коридору розмірковуючи. Поки не врізалась у когось. Глухий. Бах! І от я, і ще хтось вже на землі. В голові перебирались думки хто це може бути. Емія Володимирівна? Охоронець? Хтось з дівчат? Але ні. Це був хлопець. Високий, молодий, з широким розворотом плечей, трохи пухкими губами природного кольору, темне волосся в красивій зачісці. Та темно карі очі, більше схожі на чорні. Ідеальні пропорції лиця, і тіла. З вигляду наче худий, але руки міцні й мязисті. Одягнутий в чорний костюм та білу сорочку з одиним розцібнутим ґудзиком. А парфуми такі, як і є чоловіці але запах. Дорогий, схоже на виноград, м'яту і ще, якись не зрозумілий.

– Вибач, що збив тебе з ніг. – сказав хлопець коли встав. Холодним, байдужим голосом.

Я на мить застигла, і нічого не сказала. В голові наче гул, яких захлушив мене. Дідько, який він все ж красивий.

– А? Н-нічого..– я трохи запнулась, бо ще не відійшла від шоку.

Хлопець допоміг мені встати, а потім просто пішов геть. Більше нічого не казав просто раз, і розвернувся. Хто це в біса такий? Якись організатор? Можливо так, і є. Я пішла вмилась, і притулила свою голову до керамічної плитки на стіні. Я трохи здригнулась від її холоду. З моїх думок не вилітав. Аукціон, Андерс, і то й дивний хлопець. Коли пішла назад то все розповіла Аді. Вона також була трохи в шоці. І запевняла мене в тому, що це точно Андерс. Мені було на все це байдуже. Єдине, що мене зараз хвилювало, і лякало. Це клятий аукціон.