Розділ 5

На ранок Лія прокинулась і вже одягалась. Адже, як раз скоро мав прийти охоронець. Звична форма, і хвіст на голові. Першим ділом пішла в їдальню і зустріла Аду. За нашим звичним столиком.

– Привіт, Лі! – озвалася вона перша до мене, і помахала рукою.

– Привіт, Адо! – я посміхнулась і сіла за столик. – Як себе почуваєш? Сьогодні вже настрій кращий?

– Так, здається, краще ніж вчора. – відповіла Ада.

За столиком ми жваво розмовляли стараючись не підвищити тон. Після цього попрощались, і розійшлись по своїм справам. Ада казала, що пішла на тренування, а я мала через декілька хвилин йти на медогляд. З дитинства ненавиджу та боюсь лікарів. І от я вже йду коридором до медкабінету. Мої руки нервово спітніли, а серце підійшло до горла. Дівчата заходили одна за одною в кабінет. Я ж чекала своєї черги. Коли одна із дівчат вийшла то я почула голос з-за дверей.

– Лія Еванс, пройдіть в кабінет. – Холодний, байдужий жіночий голос.

Я зайшла відчуваючи, як важко даються мені ці кроки. В кімнаті була жінка в білому халаті, та Лора Олексіївна, як зазвичай зі своїм планшетом. Жінка в халаті заповнювала документи. А я сіла на кушетку. 

– Скиньте, будь ласка, футболку. – сказала лікарка одягаючи медичні рукавиці. 

Я не пручалась хоча мені було, якось соромно. Жінка оглядала мою спину, натискала легко на різні точки. Спина, хребет, живіт, і ребра. Запитувала кожний раз чи не боляче. Потім послухала дихання, перевірила пульс, тиск, записала вагу тіла. Все, як на звичайному огляді. В кінці записала усе в зошит. Медогляд пройшов для мене швидко і безболісно.

 Далі обід з Адою в їдальні, а потім уроки слухняності. Етикет, як догодити господарю, як вибачатись коли, щось зробили неправильно. Але саме болючіше для мене було це накази. Наче собак дресирують. Встати, сісти, стати на коліни, підійти по клацанню пальця. Від цього гнів кипіла в мені, але я була безсила до цих законів. Останнім у цьому великому та важкому дні це був салон. Брови, ламінування вій, маски. Наче з нас робили ляльок на продаж.

Нарешті, день закінчився. Я вся була наче вичавлений лимон, а спати зовсім не хотілось. І от я, ще раз порушила правило. Вийшла з кімнати вночі, але я не могла інакше. Спати не хотілося крім того це останній день, а завтра ми вже будемо на сцені. Я пішла вже до знайомої кімнати. "№30 Ада Вейн". Відкрила холодну ручку дверей, і зайшла в кімнату. Ада наче знала, що я прийду сиділа на ліжку. Її очі наче вже боролись зі сном, щоб тільки не заплющитись.

– Привіт, Адо. – тихо промовила я та сіла поруч.

– Привіт, Лія. – відповіла мені Ада.

Ми просто мовчки сиділи, в напруженій тиші, а потім Ада не витримала і заплакала.

– Гей! Ти, чого? – я здивувалась, а потім обійняла її за плечі.

– Просто...– почала Ада своїм тремтячим голосом. –...я не хочу бути продана, не хочу бути рабинею. Я не річ! Не товар! Це...це ненормально. Я не хочу цього, не хочу, не хочу, не хочу. – по її щоках вже потекли сльози.

Я старалась з усіх сил заспокоїти її. Притискала до себе гладила по волоссю. Говорила з нею.

– Все буде добре, чуєш? Все буде добре. – казала я тихим голосом. І взяла її лице в свої руки. – Адо, ми зможемо. Я впевнена, що у нас буде усе гаразд. І навіть, якщо у нас буде господар то він буде хорошим. 

– Правда?– казала Ада витираючи сльози тильною стороною долоні.

– Я впевнена в цьому. – сказала я, і посміхнулась.

Заспокоїти Аду у мене вийшло за декілька хвилин. Ми говорили тихо, щиро. Про все на світі. Моря, місця де хотіли б побувати, про дитинство. 

– Так-с, Адо нам потрібно поспати. Лягай в ліжко.

Ада слухняно вмостилась на подушці, а я вкрила її ковдрою по шию, і сіла на краю ліжка.

– Закривай очі, а я заспіваю тобі колискову. – усміхнено сказала я.

– Мені, що п'ять рочків? – Ада тихо засміялась.

– Ні, але я не хочу, щоб ти лягала спати з кислою міною на лиці. 

– Та ну тебе! – сказала, дівчина, і ми разом засміялись тихо.

Я почала тихо співати їй колискову ту, яку співала мені мама коли я була дуже маленька. Тоді, як я колись злякалась грому, і вкрилась з головою ковдрою. А мама помітила, як мені страшно та почала співати колискову. Вона називала мене маленькою квіточкою. Коли Ада заснула я останній раз подивилась на її спокійне лице. А потім вийшла з кімнати та пішла до своєї. 

Раптом почувся звук кроків. 

– Чорт!– тихо вирвалось з моїх губ.

Я швидко сховалась за кутом, і прикрила рот руками. Хтось ходив по коридору туди-сюди. І це була жінка, адже чувся звук підборів та жіночий голос. 

– Завтра увечері відбудеться аукціон. – казала жінка. – Мені потрібно, щоб все було на вищому рівні! Адже має прийти спадкоємиць Андерсонів!

В моїй голові зразу прокрутилось багато питань. Хто такі Андерсони? 

– Як це немає? Андерсони крупна шишка! Вони дають нам гроші на аукціон! Щоб до завтра все було готово! – продовжувала жінка. – І ніяких, "але"! – вона завершила дзвінок і швидко пішла з коридору, щось говорячи собі під ніс. Після цього я швидко влетіла в свою кімнату, і тихо зачинила двері. А в голові крутилась думка. Хто такі ці Андерсони? І, якого дідька вони тут крупна шишка?