Розділ 3

Я з Адою стояла поруч, і дивилися в усі боки. Було дуже багато дівчат, навіть більше ніж в столовій. Близько п'ятдесяти, а то і більше. Ця величезна кількість, ще більше змушувала нервувати. Поки всі дуже тихо перешіптувались на сцену вийшла Емія Володимирівна і Лора Олексіївна. Цокаючи каблуками вони дійшли до мікрофона. Емія Володимирівна прочистила горло і почала говорити. Всі швидко звернули на неї увагу.

– Доброго дня, дівчатка! – професійним голосом сказала жінка.

Половина зали, як маріонетки також привітались. А інша стояли, як вкопані побоюючись, сказати хоч щось.

– Я думаю, що половина вже знає чому ви тут. Тож настала черга дізнатись усім.

Всі замовкли, настала мертва тиша в залі, яка порушувалась важким диханням кожної дівчини. Лора Олексіївна лише стояла поруч з Емією Володимирівною, і щось читала та друкувала в планшеті. Інколи піднімала погляд на нас.

– Ви тут заради того, щоб через два дні вас купили на аукціоні! – спокійно сказала вона.

В залі настала, ще більша тиша. Хто знав то лише зжав сильно руки в кулаки і опустили голови. Я навіть чула, як деякі дівчата впали на підлогу. Хтось впав на коліна, хтось втратив свідомість. Більшість тихо плакали. Мене ж захопив величезний, шок змішаний з панікою. Ноги стали наче вата, я от-от могла впасти на землю. Молитись, що це лише тупий жарт або кошмарний сон. Але нажаль ні. Все це було справжнім. Я подивилась на Аду, а Ада на мене. В її очах, як і в моїх читався жах, а також вже поступили сльози.

– Підготовка до аукціону для нових дівчат почнеться завтра! – продовжила говорити Емія Володимирівна. Їй було байдуже, що коли почули про аукціон то деякі дівчата втратили свідомість. – Якщо з'являться, якісь новини ми вам повідомимо. На цьому все, ви можете йди до своїх кімнат. – Емія Володимирівна і Лора Олексіївна вийшли зі сцени.

Охорона швидко розподілила нас, і повела до кімнат. Я тихо, майже беззвучно зачинила двері. Розвернулась, а потім сповзла по стіні донизу. Очі різало від сліз, які я стримувала, а потім. Я не витримала. Сльози котились по щоках одна за одною, я вчепилась руками в своє волосся. Хотілось їх вирвати з корінням. Я зірвалася, ледь не розтрощила цю кімнату на друзки, але добре, що хоч зупинилась вчасно. Адже почула звуки за дверима. Крики. Охорона. Якесь дзижчання. Крик дівчини, а потім. Тихо. Ніякого звуку, наче в темряві на дні чогось глибокого. 

Пройшло три години. Я вже змогла заспокоїтись, але за стіною всеодно чула всхлипування, якоїсь дівчини, і тихі шорохи та кроки в коридорах. На вечерю я все ж пішла. Взяла собі їжу та сіла на столик в кутку столової де ніхто не сидів окрім Ади. Вона схиливши голову тихо вечеряла по маленькій порції.

– Привіт. – сказала я коли сідала за столик. 

– Привіт Лі. – сказала Ада навіть не подивившись на мене. 

Ми сиділи так, здавалося, що цілу вічність. Тихо і, майже, беззвучно. 

– Це просто... – нарешті, промовила Ада. Зробила паузу, і зітхнула. – Жах.

 Вона підняла погляд на мене. Її очі були вологі від сліз і, ще, здалися, червоні.

– Згодна. – я кивнула. І вже не могла терпіти. Мені потрібно було виговоритися.

– Для них ми товар. – почала тихо говорити я. – Це просто, ненормально. Спочатку вони купують нас в дитячому будинку. А потім продають нас, як товар, іграшок, рабинь.

В очах з'явилися, дурні, сльози. А потім одна потекла по моїй щоці, і я швидко витерла її, щоб ніхто не помітив.

– Не всі тут з дитячого будинку. – сказала Ада. Дивлячись на свої руки.

– Тобто? – спитала я, нічого не розуміючи.

– Наприклад... – почала Ада.

Вона подивилась на столову. Потім показала на один із столиків з дівчатами. Одна блондинка, дві брюнетки, і одна рудоволоса.

– Ось та блондинка сама погодилась. Інших дівчат спіймали. Напевно, вони були п'яні, або під дією чогось. – спокійно сказала вона.

– Блондинка сама погодилась? – перепитала я, ніби не почула. Ада кивнула. – Я не розумію, як можна було погодитись на таке.

Ада знизала плечима. – Уявлення немаю. Це ж тебе продають, а ще не знати кому. А тут вона просто погодилась.

Після цього шоку, я пішла в свою кімнату. Лягла на ліжко, і тут помітила конверт на столику. Чорний з золотими плямами, і таким же кольором літери, з моїм іменем. "Лія Еванс". Я підійшла до столу, руки ледь помітно тряслись. Що за чортівня тут відбувається? Спочатку купівля в дитячому будинку, потім я тут, зараз ций конверт. Потім аукціон, а далі що? 

Коли я торкнулась папіру, він був щільций, й прохолодний. Проковтнувши страх, я з зусиллям відкрила його. Це був розклад на наступні два дні. Масаж, тренування, спорт, і багато іншого. Здавалося, розклад був схожий наче тут на відпочинку. Проте правда гірша. Я кинула конверт на стіл, хотілося його знищити. Щоб він згорів до попілу, і ций клятий аукціон також!