Розділ 2

Через декілька хвилин ми вже були на місці призначення. Нас вивели з машини і повели до величезної сірої будівлі, щось схоже на в'язницю. Шрамований провів, якоюсь картою по металевій коробці, та засвітилась зеленим і ворота відчинилися. Мене штовхнули, змушуючи йти далі. Точно, як в'язниця, загорожа вгорі з металевою проволокою та шипами, сіра будівля, ще тільки форми не вистачає. В смужку, чи помаранчеву? Перед входом в будівлю стояло дві жінки. Одна тримала планшет напевно з, якимись показниками, а інша з посмішкою дивилась на нас. Але мені та посмішка взагалі не здавалася привітною. До них також приєднався шрамований.

– Вітаю дівчатка! – промовила жінка, яка радо усміхалась нам. – Це ваш новий дім на два дні. – всі від цих слів напружились. На два дні? Спочатку вони нас купують, а потім, ще й кажуть, що ми тут живемо два дні?. – Я головна в цій будівлі. Емія Володимирівна. Зараз моя асистентка. Лора Олексіївна. – вона показала на жінку з планшетом – Розкаже і покаже ваші кімнати.

Після цього жінка жестом запросила нас зайти в будівлю. Охорона йшла з усіх боків, щоб ми не втекли. Ми всі зайшли, в приміщення все так само, як і ззовні. Сіре і похмуре, без ніякої доброти. Лора Олексіївна зупинилась в коридорі де були кімнати з цифрами. Від 10 до 20.

– Зараз я кажу ім'я і номер кімнати, а ви туди заходите. – сказала професійним голосом Лора Олексіївна. Вона, щось почала шукати в планшеті, а потім заговорила. – Каріна Висоцька, номер кімнати 10. 

Та дівчина стояла за мною вона швидко відчинила двері і зайшла в кімнату. Дівчата одна за одною зникали в кімнатах під номерами. Поки не настала моя черга.

– Лія Еванс. Кімната № 16. – сказала жінка не звертаючи увагу на мене.

Я підійшла до кімнати під номером 16. Руки ледь помітно тряслись, я дивилась на табличку дверей вагаючись. Але згадала, що у мене немає вибору. Моя рука торкнулась холодної ручки дверей, а потім ручка повернулась і я зайшла в кімнату, тихо закривши двері. Кольори зливались одне з одним. Сіре ліжко з білосніжною повільною білизною. Одне вікно гратами. Шафа, тумбочка, на якій лежав одяг, біла футболка і сірі штани. Усе було наче і комфортне, але всеодно інтуїція підказувала тікати звідси, як найдальше. 

Я лягла на ліжко, м'яке, зручне і комфортне. Не так, як у дитбудинку. Там старі ліжка, які здавалися от-от зламаються, а з матраців вже в деяких місцях було видно пружини. Тут все навпаки. Ліжко м'яке, гладеньке, постільна білизна прохолодна і білосніжна. Вона давала ніби відпочити, але й було дискомфорно на новому місці. Я одягнула одяг, який був на тумбочці, а свій склала на ліжку. Наче з мегафонів пролунав голос.

– Через п'ять хвилин, усі збираються в столовій на обід, а потім в великому залі. – потім все затихло. Більше не було голосу. 

Я не чекала, а зразу вийшла з кімнати. Там вже коло моєї двері стояв охоронець. Він провів мене в столову. І, коли я роздивилась то помітила приблизно 40 або більше дівчат. Вони так само були одягнені в білу футболку та сірі штани. І я зрозуміла одне. Ми тут не одні, нас багато... Я взяла піднос піднос і наклала собі їжу. Суп, салат, чай. Сіла за вільний столик в кутку столової. І почала трапезу.

– Можна? – коло мене стояла світловолоса дівчина з яскравими сірими очима. 

Не дочекавшись моєї відповіді вона сіла за столик. І також почала їсти. Мовчки без ніяких питань. За це я дякувала їй, адже говорити від слова зовсім не хотілось. Проте це було не надовго.

– Я Ада. Ада Вейн. – промовила дівчина.

– Приємно познайомитись Адо. – сказала я хоча, і була невпевнена в цьому. – Я Лія Еванс.

– Мені теж приємно познайомитись з тобою Лія. А ти коли сюди потрапила?

– Сьогодні вранці. А ти?

– Я також. – Ада видихнула, і сперлась підборіддям на долоню.

– Адо, а ти не знаєш, що це за місце? – запитала я. Мені хотілося знати, що тут відбувається.

– Я й сама не знаю. Та й ідей, що це може бути також немає. – сказала тихо дівчина.

– Здається, що казали про, якийсь збір. У залі. 

– Так я теж це чула. Як гадаєш, що це може бути?

– Чесно? Я сама не знаю. Але місце мене...

– Лякає? – Ада перебила мене. Я лише кивнула у відповідь. – Мене також.

Дивно, але розмова з Адою ставала все цікавіше, і цікавіше. Вона розповідала, як потрапила сюди. Як її також забрали, як і інших дівчат з дитячого будинку. Як вона взагалі туди потрапила. Я також говорила, і про себе. Але здавалось ніби Аду не можна було заткнути. Про те її все ж зупинив голос з мегафону.

– Через п'ять хвилин всі в зал. Без запізнень. – і знову тиша. Голос зник так швидко, як і з'явився.

Ада подивилась на мене. Її очі показували мені страх, а її рука ледь помітно смикнулась на столі.

– Страшно? – запитала я.

– Так. – вона кивнула головою.